Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Як читати “Усюди жевріють пожежі” Селесте Інґ?

Уявіть собі місто, в якому все ідеально сплановано: колір віконних рам, час стриження газонів і сміття на задньому подвір’ї, яке не псує вигляд фасаду. Місто, де заборонено фарбувати будинок так, як вам заманеться, залишати неприбраним листя чи вивозити візок із супермаркету на паркмайданчик. Місто, в якому навіть сніг розтоплять, щоб знайти вашу загублену обручку.  Засновники Шейкер-гайтса переконані, що “все можливо – і потрібно – спланувати і що саме так можна позбутися некрасивого, неприємного чи просто катастрофічного”. Життя в мешканців цього міста теж визначене: отримати освіту, зробити кілька абортів, вийти заміж або одружитися, знайти стабільну роботу і… все. Але є люди, для яких це ідеально, а є ті, які приїжджають, і все летить шкереберть.

Селесте, яка дивиться на бездоганність


Про що?

У Мії Воррен і Єлени Річардсон немає нічого спільного. Мія – фотографиня. Для кожного проекту їй потрібне нове місце для натхнення. Тому її дім – це п’ятнадцятирічна донька Перлина, з якою вони всюди їздять разом. У Єлени ж – четверо бажаних дітей, успішний чоловік, великий дім і робота, яка їй подобається. Вона живе у Шейкер-гайтсі ціле життя, тому любить стабільність, порядок і правила. Але одного прекрасного дня її донька Іззі спалює будинок. Бо вона – інша, а таким в її місті не місце.

За кілька місяців до цього Мія з донькою приїжджає в Шейкер-гайтс і орендує квартиру у Річардсонів. Вона обіцяє Перлині, що вони не переїжджатимуть знову і що можна прив’язуватись до людей. За іронією долі, її найкращими друзями (і не тільки) стають діти Єлени і дівчинка нарешті відчуває, що таке дім.  

“Річ була в тому, що вона не заходила в будинок – вона заходила в ідею будинку, в певний архетип, який тут з’явився ще до її появи. Вона чула про таке, але ніколи не бачила. Вона відчувала ознаки життя з далеких від входу кімнат – тихе бурмотіння телевізійної реклами, пікання мікрохвильовки, яка закінчила програму, – але все це було на відстані, наче уві сні”.

Проте діти – це не просто створіння, а животіння вогників, які через одне запитання, погляд або фразу можуть перерости в пожежі. Часом метафорично, часом – ні. І коли будинок Річардсонів згорає до тла, всі знають, хто це зробив. Єдине запитання: чому? Це історія про інакшість, яку не сприймає сім’я, найгірший вибір, який все одно можна виправити і те, як берегти своїх дітей, попри судові заборони.

Хто автор?

Селесте Інґ. Її батьки переїхали у США із Гонконґу й були науковцями, тому прагнення дівчинки стати письменницею серйозно не сприймали. Для них професійно писати книжки означало майже те ж, що професійно в’язати.

“Коли мені було п’ять років, я хотіла стати палеонтологинею і писати як гобі. Коли  подорослішала, хотіла стати астронавткою і писати як гобі, а потім думала, що буду працювати у видавництві або викладати і писати як гобі”.

Тому Селесте стала бакалавром з англійської філології в Гарварді, закінчила курс творчого письма в Мічиганському університеті, отримала ступінь магістра образотворчих мистецтв у письменництві й аж у 24 вирішила, що ні, це не буде її гобі. Це буде професія. Перед тим, як опублікувати своє перше оповідання, Інґ отримала 17 відмов. Її дебютний роман “Несказане” став найкращою книгою за версією Amazon Books у 2014, випередив Стівена Кінга і був перекладений 20-ма мовами.

Видання українською


Зараз письменниці 38 і вона може полагодити все: крани, які протікають, механічні машинки сина чи навіть посудомийну машину. “Загалом, якщо щось зламалося, я можу принаймні розібрати його і з’ясувати, в чому проблема” – каже Інґ. Вона не має формули успіху вдалих романів, але рекомендує багато читати. І писати. І експериментувати. Незалежно від того, станете ви популярним, чи ні – робити те, що вас хвилює. Бо це насправді важко. А ще Селесте викладає письменницьку майстерність, працює над сценаріями до своїх романів і займає активну громадянську позицію. Інґ допомагає переселенцям і говорить про їхні проблеми та успішні історії,   мовляв, не хоче бути єдиною популярною жінкою китайського походження і є багато тих, хто робить більше за неї.

“Я багато думаю про те, яким буде досвід мого сина і яким був мій досвід азіатки, яка виросла в областях, де не було інших азіатів. Я хотіла поговорити про те, як це – відчувати, що в тебе ноги в двох різних місцях, і жодна з цих ніг не стоїть міцно на землі. Мені здається, що, якщо я – жінка, чий голос люди слухають, чиї книги люди читають, то повинна говорити про ці проблеми. Я вважаю, що відмінності цінні, і тому для нас важливо не просто терпіти. Бачити світ чужими очима і розуміти їхню точку зору навіть, якщо ви не поділяєте її – це корінь емпатії, яка є основною частиною людства. Якщо ви не не будете бачити досвід інших людей, несхожих на вас, і вчитися у них, то ваш світогляд буде глибоко обмежений, а здатність взаємодіяти із світом – сильно ускладнена”.

Селесте, якій сказали, що письменник – то не професія


Звідки така ідея?

Спочатку Селесте хотіла написати роман-антиутопію, тому вивчала історію радянської Росії, нацистської Німеччини й окупованої Франції.

“Записи багатьох західних музикантів при Сталіні були заборонені. Мені було цікаво, як люди реагують, коли їхній уряд обмежує свободу слова, свободу думки та, особливо, – свободу творчості. Я читала про те, як митці жили під владою диктаторів, як в таких умовах працювало мистецтво. Люди брали рентгенівські знімки, вирізали кола та перетворювали на платівки – вони називали це “музикою на кістках”. І ці платівки передавалися з рук в руки.Мене це вразило. Те, що рентгенівський знімок можна перетворити на музику. Ще мені подобається те, що люди цікавляться одне одним. Ми хочемо дізнаватися, знайомитися, ділитися тим, що нам важливо. Ми потребуємо краси – і знаходимо спосіб поширювати її попри все”.

Але згодом Селесте відкинула цю ідею і вирішила написати про те, що її найбільше приваблює – сім’ї.

“Мене зачаровують сім’ї, тому початкова мета була спробувати з’ясувати, що не так в цій сім’ї і як це можна виправити. Я почала думати про персонажів і побачила їхню боротьбу, яка підкреслювала важливі соціальні питання, це і стало однією з цілей роману. Але для мене в будь-якій книзі головними є персонажі та історія”.

Введите подпись


Місто, в якому відбуваються події роману, Шейкер-гайтс, справді існує. Письменниця прожила там вісім років, тому у своїй книжкці використала місця, куди ходила із друзями, марку автівки, яка в неї була, й  вулиці, які були витримані в конкретному стилі.

“Я виїхала з Шейкер-гайтсу в 18 років, коли вступила до університету, і більше ніколи повноцінно там не жила. Через років десять я змогла поглянути на своє дитинство з іншого боку. Ми звикли вважати його звичайним, «як у всіх інших» – але, подорослішавши, я зрозуміла, що воно в Шейкер-гайтсі було особливим, і вирішила його проаналізувати. У ньому було те, що вселяло повагу: наприклад, відкриті обговорення расових проблем, і те, що дратувало: схибленість на порядку і правильному зовнішньому вигляді. Життя у великих містах дарує набагато більше свободи, зводить до мінімуму конфлікти людей різних рас, інтересів і біографій. Переїхавши в Нью-Йорк, я страшенно хвилювалася, що мені не вдасться в нього вписатися. Але через тиждень зрозуміла, що людям навколо взагалі немає діла до того, який я маю вигляд або як себе поводжу. Поняття «нормальності» там просто не існує. В передмістях, навпаки, люди завжди намагаються підлаштуватися – нетерпимість до “не таких, як всі” дуже висока. Це завжди мене цікавило”.

Чим надихалась письменниця?

Селесте каже, що її улюбленою книжкою в дитинстві була “Шпигунка Гарієт”, а серед романів, які її надихнули, є “Бог дрібниць” Роя Арундаті, “Кохана” Тоні Моррісона і вічна класика: “Вбити пересмішника”, “Ловець у житі”, “Великий Гетсбі” та “Граф Монте-Крісто”.

“Найбільше я поважаю письменницю Роксан Гей (авторка книг “Погана феміністка”, “Голод: Мемуар (мого) тіла”). Вона безстрашно говорить про складні і важливі речі: раса, клас, гендер, сексуальність. Роксан постійно перетворює принципи в дії – в роботі, в житті і онлайн. Вона підтримує і дає поради багатьом письменникам, і я намагаюся наслідувати її приклад”.

Селесте про те, чому потрібно бути більш чуйними:

“Немає єдиного способу зробити все правильно або добре, зате можливостей зробити погано – мільйон. І трохи що не так, суспільство кидається нас засуджувати: “чому народила так рано? Чому так пізно? Навіщо заводити багато дітей – ти не встежиш за всіма! Чому народила лише одного – йому буде складно адаптуватися в суспільстві! Чому вийшла на роботу замість того, щоб виховувати дітей? Чому не вийшла, щоб довести, що жінка теж має право на кар’єру?» У мене немає відповідей на ці запитання, як би я не шукала. Але я вважаю: якщо ми перестанемо судити оточуючих і самих себе і постараємося в боротьбі за гармонію бути більш чуйними – всім буде легше”

Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Маєте запитання? Напишіть нам на pustoproject@gmail.com

  • Telegram
  • Facebook
  • Instagram

© Пусто, 2021