Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Театр Абсурду. Акт ІІІ: Артюр Адамов

Театр Абсурду. Акт І: Семюел Бекет

Театр Абсурду. Акт ІІ: Ежен Йонеско

Дія перша і фінальна

Сидять якось румун та ірландець в барі та не можуть подолати традиційний театр. Вони просто не розуміють, що для нокауту їм потрібен вірмен, який любить спати. Мова про Артюра Адамова, уродженця Північного Кавказу, емігранта-щасливчика та емігранта-втікай-світ-за-очі-бо-злапають, невротика і невдалого політичного активіста, який любив писати щоденники і п’єси. З театру він зробив справжні ліки від депресії, а,  видужавши, покінчив життя самогубством.

Буржуа страждають. Особливо, коли банкрутують. Тоді вони припиняють вірити в Бога, як де Бовуар, а, якщо думати практично, збирають валізи та шукають кращої долі. Так було з сім’єю Адамова, коли хлопчику було чотири. З Північного Кавказу вони помандрували до Німеччини, а тоді – до Швейцарії. Плюси бути сином буржуа: вам дають прихисток у Швейцарії, бо ви знайомі з королем. Мінуси: коли розуміють, що ви не туристи, ненавидять і переслідують. Але до того, як це станеться, живете, як у Бога за пазухою.

Артюр Адамов думає про своє вигнанство
Артюр Адамов думає про своє вигнанство
“Я прожив перші роки мого життя в оточенні безлічі служниць, – згадував Артюр у автобіографічній книзі “Людина і дитя”. – Моя вірменська гувернантка, французька “демуазель”, няня Маша, у якої одне око було зеленим, а інше – блакитним, нарешті, моя сестра, яку я теж відносив до служниць, безсумнівно, тому, що мати надавала перевагу мені”.

Адамов жив за пазухою, але дуже сумував за Кавказом, якого не пам’ятав. Постійно казав, що він “exilé departout” (“вигнанець звідусюди”) і, про дитинство в Швейцарії писав: “Я не помилявся. Швейцарія точно така, якою я її дитиною знав, засуджував: непристосована для життя”. Про проблеми біженців Артюр пізніше створив невротичну п’єсу “Всі проти всіх”, але, пишучи її, зціплював зуби. Адже саме в Женеві завдяки друзям батьків познайомився з театром. Майбутнього драматурга найбільше вразило, що в акторів справжні гілки дерев у руках. Видовищно, чи не так?

Коли Артюру було 16, його сім’я переїхала та осіла в Парижі. З Швейцарії у мисленнєвій валізі він повіз лише гілки, вигнанство і психологічні травми. Щоб не було сумно, потоваришував із сюрреалістами Арто та Джакометті й почав творити зі своїх невротичних снів мистецтво. Основна тематика абсурдної творчості Адамова: самотність, ізольованість та відсутність спілкування. Основне джерело натхнення: сон. Його ранню творчість часто називають примітивною, адже писав, як умів, але насправді Адамов наслідував шведського письменника Стріндберга. Коли снів і порад шведа не вистачало, а Артюр не міг впихнути в сюжет людей з гілками (жартуємо), звертався до своїх знань з психоаналізу (перекладав книжки Юнга) та захоплення російською класичною літературою (Чехов, Гоголь, Достоєвський).

Нам важко говорити про творчість письменника, бо немає перекладених п’єс чи можливості переглянути відеозапис із театральної постановки. Попри те, що Адамов близький наш сусід, людина з багатим і цікавим абсурдним спадком, його вистави ще не дійшли ні до українського, ні до навіть російського глядача. Тому всі твердження та розповіді про п’єси Адамова взято з критики.

Артюр Адамов у передчутті, що його п’єсу перекладуть і поставлять в Україні
Артюр Адамов у передчутті, що його п’єсу перекладуть і поставлять в Україні

Перший театральний твір Артюра – “Пародія”. Це п’єса дуже ефемерна, в неї не нема ні часу, ні місця дії, ні традиційного сюжету, а її персонажі виявляються не тим, ким є. У безперервних, швидко змінюваних ескізних сценах зображені двоє, яким запаморочила голови нічим не примітна дівчина Лілі. Один з них, Службовець, діловий, енергійний, оптиміст. Інший, N, пасивний, безпорадний, завжди пригнічений. Службовець, випадково зустрівши Лілі, без всяких підстав вирішив, що вона призначила йому побачення. Він сподівається і постійно фантазує на цю тему. N проводить весь час на вулиці в надії зустріти Лілі. У фіналі оптимізм Службовця і жалюгідна пасивність N призводять до однакового нульового результату. Лілі навіть не розрізняє шанувальників. Зрештою, Службовець потрапляє до в’язниці, де будує плани на майбутнє і сподівається зберегти місце на службі, хоча він осліп. N збив автомобіль, а двірники викинули його в сміттєвий бак. На Лілі претендують двоє успішних чоловіків – журналіст і редактор газети, в якій той працює. Дівчині здається, що вона закохана в журналіста, і він чекає на побачення, але вона утриманка редактора. За сценарієм останній перетворюється в різних персонажів, що мають владу. Він – менеджер ресторану, директор фірми, в якій працює Службовець, портьє в готелі, де журналіст знімає номер.

Твір прямолінійно називається пародією, адже таким і є:

Критикуючи навколишній світ, я часто звинувачую його в тому, що він всього лише пародія. Але визнаю, хвороба – щось більше, ніж пародія”.

У його театрі так само, як у Бекета та Йонеско, особливе ставлення до мови. На думку Артюра, вона себе вичерпала.

“Ім’я Бога більше не може бути вимовлене людиною. Це слово так довго згадувалося намарне, що втратило сенс… Звернення до Бога – лінивство душі, відмова від думки, легкий шлях, стенографія, яка підмінила слова…” Тому криза віри – це криза мови. “Наш змарнілий словниковий запас схожий на хворих. Одні виживуть, інші – невиліковні”.

А коли в світі криза мови, нею не говорять і не пишуть. Адамов не хоче ділитися ще якоюсь хворобою, окрім своєї самотності в N, тому його театр називають театром жесту: хтось валяється на дорозі, хтось постійно метушиться, всі люди, окрім Лілі, N і Службовця, взаємозамінимі. Але завдяки цьому його п’єси і розуміли. Кожен ставав на своє місце у сценарії, а не спостерігав за прописаним характером.

rbph_00680_0005

Фрагмент з театральної постановки, яку відносять до п’єс Адамова


Хіба уві сні їх пропишеш? Адамову постійно снилися жахи. Він записував їх і подавав на публіку. Смакував своєю самотністю, відторгненням, а також дивними неврозами: хотів бути приниженим кожною повією на вулиці. Його герої не просто залежні від тиранів та обставин, вони прагнуть бути залежними. Адамов бачить це в собі та в усьому суспільстві. Його депресія поглиблюється.

Він знаходить ліки. Адамову сниться сон, який стає підґрунтям до п’єси “Професор Таранн”. Тут у нього нарешті з’являється герой з характером. Частинки його неврозу не бігають один за одним у різних персонажах, а об’єднуються в одному суперечливому герої: вченому та злочинцеві, правильному громадянині та ексгібціоністі, оптимісті та песимісті. Для того, щоб створити попередні п’єси, Адамов мучився роками, а цю написав за два дні. Він приборкав свої неврози і прив’язав їх до реальності. А ще в “Професорі Таранні” вперше згадується конкретне місце – Бельгія.

rbph_00680_0006

Фрагмент з театральної постановки, яку відносять до п’єс Адамова


Наступна п’єса свідчить про прогрес на шляху до видужання. “Пінг понг” – це версія “Чекаючи на Годо” по-адамовськи. Основа сюжету – історія студентів, медика Віктора і мистецтвознавця Артура. Вони зустрічаються в кафе мадам Дюран і грають в більярд на ігровому автоматі. Спостерігаючи за службовцем, що забирає виручку з автомата, вони хочуть зробити ділову пропозицію компанії, помітивши в автоматі технічні недосконалості. Віктор і Артур пропонують адміністрації контролюючого консорціуму удосконалити автомат, тому що він пробуджує в них поетичні почуття. Поступово він стає сенсом їхнього життя, керує їхніми мріями і почуттями. Якщо вони закохуються, то в дівчину з офісу консорціуму. Якщо сваряться, то через цю дівчину або автомат. Страх їм вселяє тільки консорціум. Їх інтереси зосереджені навколо автомата і підпорядковані політичним і соціальним моментам, що впливають на підйом і падіння прибутку ігрових автоматів.

Автомат символізує будь-яку справу життя для людини. І нашу безглузду зацикленість н