Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Театр абсурду. Акт І. Семюел Бекет

Дія перша

Абсурд і поняття “театр абсурду”


Події розгортаються у тому темному місці, яким була Європа XX століття. Жан-Поль Сартр вже написав “Нудоту”, Альбер Камю – “Міф про Сізіфа” та “Чуму”, Джеймс Джойс створив “Улісса”. Кубісти, абстракціоністи, авангардисти зчинили революцію в образотворчому мистецтві. Залишився театр. Традиційний театр виходить на сцену і проголошує свої основні положення:


Традиційний театр (картавлячи): У наших вистав час, місце та дія єдині. Ми славимося добре сконструйованим сюжетом; у наших героїв визначні, добре прописані характери та мотивації; ми майстерно ведемо інтригу до кульмінації і дотримуємося ефекту рамки. Наші вистави – це дзеркало природи і вони відображають нашу епоху точно до дрібниць. Діалоги, які ви чуєте на сцені, ще довго лунатимуть вам в голові – так добре та хитромудро вони підібрані. Ми окуповуємо сцену століттями і в нас ніколи не забракне глядачів.


Традиційний театр продовжує стояти на сцені, високо задерши носа. Окраїнами сцени шпацерують Сартр і Камю, які писали екзистенціальні та абсурдні п’єси. Вони поряд із традиційним театром, бо їхні твори не зробили ніякого прориву в театральному мистецтві. Лише у філософському. На сцену під руку з Абсурдом виходять Семюел Бекет, Ежен Йонеско та Артюр Адамов. Вони стають навпроти Традиційного театру.


Абсурд (з іронією): Спочатку всі думали, що я – це дисгармонія в музичному контексті, британці тлумачили моє значення, як “сміхотворний”, хтось називав мене невідповідністю дій у Всесвіті. Яка безглуздість! Камю: Абсурд – це норма.


Йонеско: Абсурд – це щось безцільне… Відірвана від своїх релігійних, метафізичних і трансцедентних коренів людина, як і людина XX століття, загинула; усі її дії безсенсові, абсурдні. Ну, так я писав в есе про Кафку.


Абсурд: Це визначення мені подобається.


Камю і Сартр (в один голос): З абсурдом потрібно змиритися! Людина повинна пам’ятати про свою Свободу!


Бекет: Так-так, безперечно. Цього ви вже нас навчили через “Калігулу” і “Мухи”. Нам потрібно зробити щось нове. Потрібно абсурд показати, а не пояснити.


Семюел Бекет
Семюел Бекет

Абсурд: Як щодо театру без сюжету і фабули, без прописаних до дрібниць героїв, які нагадуватимуть нам маріонеток? У цих п’єсах не буде ні початку, ні кінця; там ми будемо відображати сни і жахи, ніхто не розумітиме, чи це про конкретних персонажів, чи про підсвідомість; все, що казатимуть наші герої нагадуватиме белькотіння.


Йонеско, Бекет і Адамов кивають головою. Вони не дивляться один на одного, бо не знають про свою присутність. У театру абсурду ніколи не було реальної спілки або чітких правил. Подану вище репліку зібрано з досліджень театру XX століття. Самі автори ніколи не визнавали своєї належності до якогось угрупування. На сцену виходять критики і стають на бік Традиційного театру, Абсурд разом із авторами набирає все більше звичайних людей зі свого боку, бо відображає внутрішній стан кожного і дозволяє інтерпретувати себе абсолютно по-різному. Це, як популярна тоді джазова музика, у якій кожен бачить своє. Зчиняється надзвичайний гамір. Опускається завіса.


Дія друга

Семюел Бекет, Джойс і література


Піднімається завіса. На сцені біля великого сухого дерева стоїть Семюел Бекет.


Семюел Бекет
Семюел Бекет

Семюел (голосом оповідача): Я народився у Дубліні. Добре навчався у школі, у якій колись вчився Оскар Уайльд, потім вступив до одного з найпрестижніших вишів країни – Триніті коледжу. Там вивчав італійську, французьку та англійську. За успіхи в навчанін мене на два роки відправили до Парижа викладати англійську в Еколь Нормаль. Це був 1928 рік. Ні, я не товаришував з Гемінґвеєм і Гертрудою Стайн, зате в кав’ярнях залюбки бачився з Джеймсом Джойсом. Мабуть, тому, що він був дублінцем, як і я. Завдяки цьому дивакуватому чоловіку я нарешті зрозумів, яку перевагу має форма над змістом. Тому потім в моїх п’єсах важливіше буде не те, які слова говорять герої, а як вони їх говорять: по горло у землі чи з шаленством божевільного. Зрештою, я опублікував кілька есе, присвячених літературі. Познайомився з жінкою усього свого життя Сюзанною Дюшево-Дюменіль. Почалася Друга світова війна. Власні переживання змусили мене поєднати свій життєвий досвід і вплив Джойса та творити нове, неерудоване та позбавлене ілюзій. У 1948-1949 рр. я написав “Чекаючи на Годо”.


З-за куліс на сцену забігає натовп репортерів і з криками підбігає до Бекета.


Репортер: А хто такий Годо? Невже ви вирішили поставити під сумнів пришестя Бога? Чи це якась вища надприродна сила? Нам потрібні пояснення!


Семюел (тримається руками за голову): Та ж якби я знав, хто такий Годо, то так би і написав!


Семюел Бекет на репетиції
Семюел Бекет на репетиції

Натовп з несхвальними вигуками покидає сцену.


Семюел (далі голосом оповідача): Моя вистава зчинила фурор. Її показували тисячі разів на сценах усього світу. Але мене надзвичайно втомили безглузді запитання. Хто такий Годо? Чи є Поцці та Лакі втіленням мене і Джойса? Чого чекають Володимир та Естрагон? Я писав ці п’єси, бо вони писалися. У мене було чудове спокійне життя, я не чекав ні на кого, у мене не було багатих власників і я не був рабом. Але ці спектаклі разом із “Кінцем гри”, “Ендшпілем”, “Щасливими днями” тощо постійно виходили з-під мого пера, ніби прокляття.


А найбільшою карою для Семюела насправді були не запитання журналістів, а те, що він сам не розумів до кінця, чому і про