Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Спроба самогубства №1. Сильвія Плат

Що таке сповідальна поезія? Візьміть власний досвід, додайте трохи емоційних травм, цілком зосередьтеся на собі (про “заборонені” у суспільстві теми на кшталт сексуальності теж не забудьте) і напишіть вірш. Ми не впевнені, що у вас вийде, але Сильвія Плат зробила це настільки добре, що стала однією із засновниць жанру. Про покинутість, морську залежність і синдром відмінниці від жінки, яка знала про це абсолютно все. 


Сильвії Плат три роки. Вона стоїть на березі Атлантичного океану і думає про свою знедоленість. І самотність. Про те, що все життя пішло шкереберть, що вона більше нікому не потрібна, що ці роки були найкращими в її житті, бо сьогодні у неї народився брат. Хоча ні, не брат. Це немовля вона сприймала за щось вороже, інше. Словом, він був її суперником і байдуже, що йому всього декілька годин. “Але я не хотіла забувати: в обнімку з образою, потворна і колюча, як скорботний морський їжак, я потягнулася в протилежну сторону, до в’язниці. Холодно і тверезо, немов із віддаленої зірки, я бачила окремість всього на світі. Я відчувала стіну власної шкіри: я – це я. Камінь – це камінь. Моя злитість з предметами цього світу закінчилася.” Сильвія сидить на узбережжі і шукає знак того, що все ще може бути добре, що все налагодиться, що вона – обрана. І знаходить. Маленьку мавпочку, важку від вологи, вимазану дьогтем, але для дівчинки це не просто мавпочка, а благородна Мавпочка-Мислитель. І знак.  Сильвії Плат три роки. Їй здається, що вона отримала благословення моря і вона точно знає, що терпіти не може немовлят.

Маленька Сильвія насолоджується відсутністю інших дітей у сім’ї. Джерело: https://www.vintag.es/

З цього моменту починається її боротьба за увагу. Молодший брат був хворобливою дитиною, тому мама Сильвії, Аурелія, приділяла йому більше часу. В Отто, батька, з дітьми склалися специфічні стосунки. Він багато працював і сил на Сильвію та Воррена не залишалося. Тому кожного вечора у них було лише кільканадцять хвилин, аби розповісти батькові про свої успіхи. Але, незважаючи на доволі авторитарний і снобський характер, Отто справді любив свою доньку. Та й дівчинка обожнювала тата. Для неї він був чарівником, якого слухались бджоли і море. Але вона була переконана: щоб привернути його увагу, потрібно бути найкращою. У всьому.


Коли Сильвії було вісім, батько помер. Вона сприйняла це так, ніби її залишили і зрадили. І через 22 роки, у своєму скандально-відомому вірші “Татусь”,  вона напише:


Розколоти сердечко моє на частини. //Мені було десять, коли тебе закопали. //У двадцять я спробувала накласти на себе руки, //Щоб бути поруч з тобою, з тобою. //Щоб разом були хоча б кістки.”


Смерть батька сильно вплинула на становлення особистості поетки. Але не тільки. Сильвія дуже любила море. Вона виросла біля нього, а дім її бабусі і дідуся був на самому березі океану. Дівчинка проводила там дуже багато часу і це приносило їй задоволення. Пізніше, у своїх спогадах вона напише: “Іноді, коли мене охоплює туга за моїм морським дитинством, за криком чайок і запахом солі, хтось близький запихає мене в машину і везе туди, де видно море. Зрештою, в Англії немає місця, яке було б далі, ніж скільки? – ну, сімдесят миль від моря.«Ось, – кажуть мені, – ось воно!” Нібито море – величезна устриця на тарілці, і її можна подати, і смак буде такий самий, як у будь-якому ресторані на світі. Я вилажу з машини, потягуюся, вдихаю аромат. Так, море. Але не те, ну зовсім не те.”


Зрештою, в одному зі своїх інтерв’ю Сильвія скаже, що була щаслива доти, доки їй не виповнилося дев’ять. Іншими словами: доти, доки не помер батько і її сім’я не переїхала у Веллеслі, на захід від Бостону, туди, де немає моря.

Сильвія разом із братом. Джерело: https://www.vintag.es/

Сильвію можна було б назвати нормальним підлітком. Її вчителі розповідають, що вона була творчою, багато читала і дуже прискіпливо виконувала завдання. Бажання бути найкращою у всьому змушувало її вчитись на відмінно. Вона отримувала безліч листів подяки, сертифікатів і нагород. Загалом, за поезію, англійську мову та літературу, але окрім цього, наприклад, її малюнок отримав перше місце на національному конкурсі в Інституті Карнегі. Матір змушувала ходити її на уроки фортепіано та альту. Пізніше, у своїх інтерв’ю Сильвія згадувала: “Я розумію, що музика – це прекрасно. Але не відчуваю цього”. Їй подобалося малювання і літні табори. Обожнювала катання на велосипеді і теніс. Хотіла спробувати лижі, але розуміла, що бюджет сім’ї цього не дозволить. А ще вона була надзвичайно розумною. Одна з її вчительок згадує: тестування у шостому класі показало, що IQ дівчинки складає 160. Сама Сильвія вважала це і прокляттям, і благословенням і якось сказала, що від розуму нікуди не дітися.


Попри постійне відчуття самотності, у Сильвії були друзі. Вони згадують про те, що любили довгі медитативні прогулянки разом із нею, розмови про літературу, мистецтво, важливі соціальні і особисті проблеми. Філіп МакКарді розповідає про те, що вони, як і будь-які нормальні підлітки, говорили про секс і проблеми з менструацією. Сильвія переймалася тілом, вважала свою талію та бедра занадто товстими. Вона прагнула бути сексуально привабливою, але сама ідея сексу, через тогочасні релігійні переконання, здавалась їй огидною. Вона рідко зустрічалась з хлопцями у школі у звичному розумінні цього слова, але як і кожна дівчина, любила поцілунки, петтінг і відправляти розчарованих юнаків ні з чим додому.


У Сміт-коледжі Сильвія теж добре вчилась: брала на себе чимало додаткових завдань, відвідувала регулярно лекції і завжди отримувала “A”. Тим не менш, у соціальному житті вона залишалася аутсайдером. З неї часто насміхалися і не розуміли. Типова тогочасна студентка із Сміт-коледжу – це дівчинка, головна мета якої отримати хорошу освіту, вийти заміж, народити дітей і готувати смачні вечері. Сильвія цього не хотіла. Пізніше вона розповіла про те, що тебе вважали невдахою тільки тому, що ти не ходив на побачення кожну суботу. Більше того, це мало бути не просто собі побачення, а з хлопцем “правильного сорту” з впливовими соціальними чи академічними зв’язками. Це доводило Сильвію до розпачу. Зрештою, під час Різдвяних канікул, вдома,  вона раптово зустрічає “Бадді Віларда”, який був для неї ідолом у школі: розумний блондин з атлетичною будовою і з хорошої сім’ї. Словом, бажаним чоловіком для її однокурсниць, але, як вона згодом зрозуміла, не для неї. Він був їй потрібен лише для соціального та особистого самоствердження, і доказом того, що вона зараз може досягти своїх шкільних ідеалів. Разом з тим, Сильвія мріє про письменницьку кар’єру і витрачає дуже багато енергії на поезію. Вона кожного дня наполегливо пише вірші, які, зрештою, виходять штучними, неглибокими, не такими, як їй потрібно.

Погляд жінки, яка звабила бажаного чоловіка

Все налагоджується. Під час другого року навчання у коледжі Сильвія без жодних прогалин входить у роль “золотої дівчини”: вона академічно успішна, у неї є друзі та популярність у кампусі. Але цього їй не достатньо. Вона бере активну участь у позанавчальному житті коледжу і, завдяки Бадді, має можливість відвідувати лікарні як студентка. Досвід перебування в операційних, лабораторіях, на родах жінок і в моргах  значною мірою повпливав на її емоційний стан і почуття до хлопця. І на те, як вона пише: Сильвія стає однією із переможниць у конкурсі і отримує можливість місячного стажування в одному із нью-йоркських журналів. Саме ці події ляжуть в основу роману “Під скляним ковпаком”, розповідаючи про нібито успішну дівчину, яка не може впоратись зі своїми внутрішніми страхами і проблемами.

Сильвія під час інтерв’ю для журналу. Джерело: https://www.vintag.es/

Коли Сильвія повернулася із Нью-Йорка, то дізналася, що її не прийняли на письменницький семінар у Гарварді. Вона завжди була успішною, це був її спосіб життя і вона не вміла інакше. Все, що вона робила: десятки публікацій, зразкові оцінки, розрив із хлопцем після дворічних стосунків через те, що вона не могла би бути письменницею і дружиною лікаря водночас виявилось для неї марним. Перша поразка стала каталізатором важкої депресії. Вона не знала, що їй робити, чим себе зайняти. Їй потрібен був ритм, щоденна робота, а її не було.


Нібито зняли скляний ковпак з містечка, яке працює бездоганно, немов годинниковий механізм. І ось всі ці маленькі діловиті люди раптом зупиняються, судомно вдихають повітря, надуваються, як кульки, і їх несе вітром майже зниклого життєвого розкладу – бідні маленькі налякані чоловічки, вони махають безпорадними ручками, мовби це допоможе їм знову знайти втрачений сенс існування. Ось так відчувається втрата рутини. Навіть тим, хто колись життя клав на боротьбу з рутиною, навіть їм стає незатишно, коли їх висмикують з второваної доріжки. Так і зі мною. Що робити? Куди повернутися? Де зв’язки, де коріння? Де все це, поки я вишу в дивно розрідженому повітрі повернення додому?

Ці відчуття розїдають її зсередини і Сильвія не може з ними впоратися. Вона не вірить в себе, сумнівається, думає, що ні на що не здатна і перестає читати, бачити букви, спати і, зрештою, жити. Знаходить мамине снодійне, пише про те, що йде на довгу прогулянку, ховається в підвал і ковтає таблетки.

Це була друга поразка в її житті. Вона п’є забагато снодійного і її вириває. Зрештою, через два дні, обшукавши з поліцією все місто, її брат, якого вона терпіти не могла в дитинстві, знаходить Сильвію. Її рятують. Але жити вона не хоче.

Продовження і друга спроба згодом.

Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Маєте запитання? Напишіть нам на pustoproject@gmail.com

  • Telegram
  • Facebook
  • Instagram

© Пусто, 2021