Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Перечитати: Леся Українка

Ми розуміємо: читати хворих і бідних жінок, які, як одинокі мужчини на всю літературу, стояли у віночку й слухали весну, не дуже цікаво. Скільки там вже без надії сподіватись знайти щось близьке нам й захопливе до здивованих вигуків. Тому звертаємося до іншої жінки, Лесі Українки: “почитаємої, але не читомої”, як вона сама себе називала. Тої, яка писала про вольових народних дівчат, сильних Еврідік і чесних поетів, які завуальовано втирали носа “кацапам”. Розбираємося, що читати в Лесі Українки собі на втіху.


Леся Українка “чілиться” з братом Михайлом на сіні
Леся Українка “чілиться” з братом Михайлом на сіні

1. Оповідання, щоб порадитися з дівчатами кінця XIX - початку XX століття про дорослішання.


Вона написала не лише купу віршів і “Лісову пісню”. У Лариси Петрівни є невеликий прозовий доробок, із якого згадаємо три оповідання в порядку публікації: “Жаль”, “Над морем” і “Приязнь”.


“Жаль” Леся написала в межах родинного літературного конкурсу Косачів на тему “кушетка”. Оповідання з таким унікальним персонажем є і в Олени Пчілки, і в брата письменниці – Михайла. Втім, довгий шлях до опублікування пережило лише творіння Лесі. У ньому вона оповідає історію Софії Турковської, щойно повнолітньої дівчини середнього стану, яка в житті, крім захоплення рожевими канапами та власним відображенням, знає мало. Хіба пісеньку “Si tu m’amais”. Нею й зачаровує місцевого князя Бориса, який швиденько бере її за дружину. Софія тішиться, як мала дитина. І тут варто було б забрати сполучник “як”, бо насправді світогляд її незрілий. По-модному ми б сказали, що вона носить рожеві окуляри, які життя смертю чоловіка й злиднями нагло знімає. Тоді Софії залишається або подорослішати й жити своїм життям, або зовнішньо подорослішати й постійно за чимось жаліти. Вона (спойлер!) обирає друге. Письменниця дуже дотепно описує думки дівчини, викликає до неї співчуття з легким нальотом критики і вражає несподіваним закінченням, від якого й Достоєвський знервовано курив би збоку. А ще змальовує гарний психологічний портрет жінки, якою б сама воліла не бути, але які й досі ходять між нас і потребують кращого батьківського виховання й відповідних можливостей у суспільстві. І, звісно, здатности до саморефлексії. Читати, коли трохи сумно, бо ваші однокласники чи просто ровесники одружуються, і хочеться гострих завершень на папері.

Над морем. Перша сторінка автографа, 1898р.
Над морем. Перша сторінка автографа, 1898р.

“Над морем” – оповідання, в якому є не лише героїня, з якої приклад брат не варто, а й мовчазна авторка, яка шукає свій правильний шлях до дорослішання. Події відбуваються в Ялті, курорті, куди люди їздили лікувати сухоти. Маємо двох персонажок: московку Аллу та оповідачку, прототипом якої стала Леся Українка. Перша безперестанно балакає, виспівує циганських пісень, поки ніхто не бачить (на людях соромиться, бо то заняття не для знатної пані) і дбає лише про свій зовнішній вигляд. Вона мріє одурити якогось тутешнього ловеласа, а в результаті, як воно буває в житті, він одурює її. Тільки наша пані того не визнає, просто занедужує і кличе оповідачку читати немилі останній бульварні романи.


У творі є два цікавих персонажі: море та заздрість. Перше символізує прихід до себе самої, ту саморефлексію, якої не вистачає героїні першого оповідання. Друга зображує непроговорений конфлікт між жінками, які тоді ставали свідомішими, йшли навчатися, цікавилися інтелігентною літературою, та тими, які боялися покинуте так зображене Лесею “дитинство” безвідповідальне, бо не потребує вибору майбутнього. Адже попереду – заміжжя.

Читати, щоб навчитися казати чоловікам, що їхня зовнішність посередня, інтелектуально, знайти в оповіданні витоки еко-активізму та побачити опис бажання покинути людей і ніколи їх не бачити, який цілком міг надихнути Коцюбинського на “Intermezzo”.

Приязнь, 1905 р.
Приязнь, 1905 р.

З кожним оповіданням Леся Українка додає до кола типажів своїх героїнь ще одну. У “Приязні” є селянка Дарка (той же типаж, що оповідачка в попередньому творі), панянка Юзя (присутній у всіх трьох текстах типаж) і Зоня – доросла дівчина, яку доля кинула напризволяще ще в дитинстві. Остання сама себе не усвідомила, а хитрістю вийшла до вершків суспільства. Історія оповідає про дитячо-жіночу дружбу. Спершу між панянкою й селянкою, де спілкуванню заважає заздрість бідної й співчуття багатої. А потім – хитра й підлеслива взаємодія між Зонею й Юзею. Та головне тут не дружба, а те ж дорослішання. Ми спостерігаємо, як злидні й близькість до землі й власної національної ідентичности в образі народних пісень та забав, витесує з Дарки сильну й здібну дівчину, якій не страшно дивитися “прямо перед себе”. А Юзю ж натомість поглинають замкнені стіни та панські звички, які залишають її між усього товариства ровесниць маленькою, дрібненькою й дитячою. Читати, щоб знайти в українській літературі розмаїття жіночих образів, схожих на нас і наших сучасниць, побачити токсичну дружбу ґатунку XX століття та навчитися інтелектуально казати “ні” хлопцям у танці за допомогою українських пісень.

2. Драми, щоб набратися незламности духу та зрозуміти силу власної культури.


Драматичний доробок Лесі Українки – 21 драма. Всі особливі. Та найбільше вирізняє їх те, що написані вони не за народними мотивами й оповідають не про селянське життя. Письменниця хотіла робити твори для еліти, такі, до яких потрібно було інтелектуально дорости. А ще вважала: щоб творити власну літературу треба ознайомитися з витоками всесвітньої. Тож писала на древньогрецькі, ранньохристиянські та середньовічні сюжети. Її за це дуже критикували: мовляв, чого не пишеш про наш знедолений народ, нащо лізеш в інші країни, коли в нас тут свої криваві події. Втім, тоді не вміли читати між рядків і не бачили, як за далекими образами ховалися заклики до боротьби та спонукання не повторювати гіркий досвід. Ми згадаємо всього дві: “Оргія” та “Бояриня”.

Тут можете пограти у гру "впізнай українського письменника"
Тут можете пограти у гру "впізнай українського письменника"

“Оргія” оповідає про окуповані Римською імперією еллінські землі. Зокрема про талановитого співця-грека Антея та його дружину-танцівницю Нерісу. Перший влаштовує для хлопців-еллінців підпільні домашні навчання та всіляко відмовляється співпрацювати з окупантами навіть на правах пошани з їхнього боку. Друга каже, що згине без слави, як без води й хліба, та мріє піти на оргію окупантів потанцювати. За еллінсько-римськими образами неважко побачити майже одвічний українсько-російський конфлікт.

Читати, щоб сумніватися щодо того, чи варта слава ганебної співпраці, а забуття – власної честі; розшифрувати цитату “Рим ходив у Грецію до школи” на манір Київської Русі та вкотре подивуватися майстерним завершенням письменниці.