Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Мисткині: визначити епоху за жінкою. Частина І

Зіграймо в гру? Підіть до галереї (не сучасної) чи музею історії мистецтв. Плескайте щоразу, коли побачите полотно, яке написала жінка. Спойлер номер один: не хвилюйтеся, вас не виженуть. Бо ви навряд чи зробите це більш ніж двічі, якщо й зробите взагалі. Чому? Хіба впродовж історії не було художниць? Спойлер номер два: були. Сильні й талановиті. Тому замість музеїв ми розповідаємо про мисткинь, які подолали випробування своєї епохи й стали відомими. Бо на кожен час – своя wonder woman.


Артемізія Джентілескі, XVII століття


Високе мистецтво – не жіноча справа. Принаймні, так вважали в Італії епохи бароко. Дівчина могла увійти в світ живопису тільки народившись в сім’ї художника. Артемізія була донькою послідовника Караваджо Ораціо Джентілескі. Батько помітив хист дівчинки до малювання й почав навчати її фаху. Так з’явилася перша картина юної Джентілескі – “Сусанна й старці”. Довгий час її автором вважали Ораціо, хоча на роботі чітко видно підпис його доньки.

Артемізія Джентілескі "Сусанна й старці"
Артемізія Джентілескі "Сусанна й старці"

Оскільки жінок до мистецьких академій не зараховували, Ораціо віддав Артемізію в майстерню до свого колеги Агостіно Тассі, щоб дівчина вивчала перспективу. Насправді, батько й гадки не мав, що виховає мисткиню: він хотів, аби вона допомагала йому з картинами. Втім, навіть таке батькове бажання розвивати талант Артемізії обернулося трагедією: Агостіно Тассі зґвалтував художницю.


В Італії тоді існувало поняття “nozze di riparazione”, коли чоловік заручався з дівчиною через те, що “обезчестив” її. Тассі довго обдурював Артемізію та її батька: обіцяв одружитися, водив дівчину на зустрічі богеми, аби потім, під час суду,звинуватити її в розпусті та добровільній згоді. Джентілескі лише згодом дізналися, що Агосто був давно одружений. Ораціо подав до суду, бо Артемізія не могла зробити цього ні юридично, ні морально: жінки таких прав не мали та ще й переймалися думкою суспільства. За зґвалтування після кількох місяців суду художника посадили, однак у в’язниці він був менше ніж рік. Перспективи він дівчину, до речі, так і не навчив: на картинах неаполітанського періоду тло писала не Артемізія, а Вівіано Кодацці.


Зґвалтування Артемізія закарбувала в своєму мистецтві: впродовж життя вона писала або жінок, які пережили насилля від чоловіків, або жінок героїчних, тріумфальних, які здобули владу над цими ж чоловіками. Одним із найвідоміших полотен мисткині є “Юдит, що відсікає голову Олоферну” 1612 року. Такий же сюжет є і в італійського художника Караваджо. Порівнявши ці картини, можна побачити, які емоції Артемізія вкладала в свою роботу.


Юдит Караваджо – це спокійна, ледве не добродушна дівчинка, яка трішки зморщила брови від того, що коїть. Вона невинна, відсторонена від тіла Олоферна, що застиг у останній спробі закричати. Героїня Артемізії – натомість, владна й сильна жінка. Її вираз обличчя на межі агресії, холоднокровності й божевілля. Вона, наче Юдиф Густава Клімта, отримує задоволення й відчуває володарювання над чоловіком, якого вбиває. Картина Джентілескі кривавіша, жорстокіша й, водночас, чуттєвіша, ніж Караваджо.


У період написання цієї картини художниця вийшла заміж і поїхала до Флоренції. Там її покровителем став Козімо Медічі. Мисткиня почала ходити на зустрічі богеми, її визнавали, як талановиту художницю. Але творити все одно було складно. В очах закону Артемізія була просто жінкою, тобто безправною, фактично. Джентілескі не могла підписувати договори про роботу й навіть купувати фарби (все це робив її чоловік). Але згодом вона стала першою жінкою в Академії живописного мистецтва у Флоренції – найкращої академії тогочасної Європи. Тоді Джентілескі “офіційно” зрівнялася в правах із чоловіками.

Марія Магдалина
Марія Магдалина

Через деякий час Артемізія розлучилася зі своїм чоловіком і розкошувала: залишалася наодинці, заробляла на хліб, писала для князів і принців, поїхала до Лондона на запрошенням короля й чхала на думку суспільства. У Джентілескі навіть була позашлюбна дитина, яких у ті часи віддавали до притулків, щоб не зіштовхнутися із засудженням суспільства. Та Артемізія не зважала й сама виховувала доньку. Джентілескі розписала фресками церкву під Неаполем, дружила з Галілео Галілеєм, фламандським живописцем Антонісом Ван Дейком і художницею Софонісбою Ангвісоллою, популярною портретисткою при іспанському дворі. Артемізія стала великою мисткинею, яка творила високе мистецтво, показала, що жінка може бути не лише музою й стала символом міжнародної феміністичної організації у 1970-х. Її живопис драматичний, контрастний, насичений, епічний – руйнує канони так званого “жіночого” мистецтва, яке тодішні художники вбачали тендітним і зовсім невисоким.

Автопортрет Артемізії Джентілескі
Автопортрет Артемізії Джентілескі

Кажуть, Джентілескі – жіноча версія Караваджо. Ми скажемо, що в такому випадку й Караваджо – чоловіча версія Джентілескі.

Ангеліка Кауфман, XVIII століття

Ангеліка Кауфман, автопортрет
Ангеліка Кауфман, автопортрет

Вгадайте, хто був батьком Ангеліки Кауфман. Підказуємо: художник. Юна австрійка писала змалечку й допомагала Йоганну Йозефу Кауфману в майстерні. Батько сам не мав видатного таланту, але побачив хист у доньки й намагався його розвивати. Він все життя підтримував Ангеліку й залишався її найближчим другом. У 21 рік дівчина стала членкинею Флорентійської академії живопису, а згодом – Римської, Французької та Британської. В юності Кауфман зачарувалася французьким рококо та роботами Франсуа Буше. Однак в історію художниця ввійшла як неокласицистка. Ангеліка володіла досконалою академічною майстерністю, захоплювалася біблійними й античними сюжетами, писала богинь й міфічних створінь. Її роботи не просто здобули популярність, а стали масовими: їх використовували для оформлення порцелянового посуду, меблів, шкатулок, книг тощо.

Венера вмовляє Єлену любити Паріса, Ангеліка Кауфман
Венера вмовляє Єлену любити Паріса, Ангеліка Кауфман

Кауфман була зіркою свого часу: красивою, молодою, обдарованою (грала на кількох музичних інструментах й розмовляла чотирма мовами), а за її романами слідкувала вся Європа. В Ангеліку закохався художник Джошуа Рейнольдс, однак дівчина йому відмовила: чи то через відсутність почуттів, чи через страх бути затьмареною славою чоловіка. Однак, згодом трапилося гірше: вона вийшла заміж за графа Горна, який не був ані графом, ані Горном, а Фредеріком Брандтом – авантюристом й шахраєм. Коли Ангеліка дізналася правду, подала на розлучення й, розбита, створила картину “Прощання Гектора й Андромахи”. Віктор Гюго у ХІХ столітті написав за мотивами цієї історії драму “Рюї Блаз”.

Божевільна Марія, Ангеліка Кауфман
Божевільна Марія, Ангеліка Кауфман

Кауфман мала честь писати портрет Гете, а сам поет захоплювався тим, наскільки глибоко художниця відчуває мистецтво й, водночас, наскільки скромно й самокритично до нього ставиться. Ангеліка та її сучасниця Мері Мозер заснували Британську королівську академію мистецтв і впродовж століття були єдиними її членкинями. На картині із зображенням академіків пензля Йоганна Цоффані мисткині написані у вигляді портретів, позаяк Церква й досі забороняла художницям знаходитися поряд із оголеними чоловіками-моделями.

Йоганн Цоффані
Йоганн Цоффані

Роза Бонер, XIX століття


Роза Бонер – бунтарка, анімалістка та донька художника (як несподівано!). Вона народилася у французькій інтелігентній сім’ї: її батько не лише був живописцем, але й виступав за рівноправність статей. Роза росла з думкою, що вона нічим не гірша за чоловіків. Ура!

“Чому я не маю пишатися тим, що я жінка? Мій батько, прихильник гуманізму, казав мені, що роль жінки – возвисити рід людський, що жінка є Месія майбутнього. Від нього, із його науки я дізналася про велике, благородне призначення статі, належністю до якої я пишаюся і незалежнісь якої я буду відстоювати до кінця свого життя” – Роза Бонер.

Батько водив Розу до Лувру, де вона копіювала полотна відомих художників, а мати, навчаючи доньку алфавіру, запропонувала малювати тварину на кожну літеру. Саме тоді в дівчинки з’явився хист до анімалізму – зображення звірів. Її картини виставляли у Французькому Салоні, купували американці, вона читала лекції по всій Європі, її персональну виставку організувала королева Вікторія, а імператриця Франції Євгенія нагородила Бонер Орденом Почесного Легіону. Художниця стала першою жінкою, яка удостоїлася цієї нагороди.

Потрет Рози Бонер
Потрет Рози Бонер

Попри погляди суспільства, Бонер виступала проти пуританських канонів “жіночності” та “жіночого призначення”. Вона курила цигарки, ходила в брючних костюмах (виправдовуючи це роботою із тваринами), не хотіла виходити заміж і жила із жінками, хоча своє лесбійство заперечувала.

Картини Бонер академічні й реалістичні: вона досконало вивчила анатомію тварин, займалася препаруванням у ветеринарному університеті та відвідувала скотобійні, хоча всі навколо лише охали й ахали, вважаючи це “нежіночою” справою.


Аделаїда Лабіль-Гіар, XIX ст.

Увага! Аделаїда народилася (о, диво!) не в сім’ї художника. Її батько був торговцем і продавав товари для жінок. Її життя було спокійним і звичайним: отримала хорошу домашню освіту, вийшла заміж за поважного чоловіка і стала покірною дружиною. Однак згодом вона захопилася мистецтвом і почала навчатися в художників-класицистів. Зрозумівши, що чоловік не поділяє її інтересів, Лабіль-Гіар (друге прізвище вона отримала після шлюбу) подала на розлучення.

Аделаїда Лабіль-Гіар
Аделаїда Лабіль-Гіар

Аделаїда вступила до Королівської академії мистецтв, але не змогла уникнути скандалу. Тоді там могло навчатися не більше чотирьох жінок, тому художниці намагалися позбутися конкуренток всіма способами: звинувачували одна одну в плагіаті, розпусті та порушенні моралі. Лише завдяки покровительству високоповажних осіб Лабіль-Гіар зберегла своє місце.

Однак таке ставлення розлютило мисткиню й вона відкрила першу Паризьку школу жіночого живопису. Одразу після відкриття там навчалося дев’ятеро дівчат.Сама художниця писала для аристократів і навіть короля. Під час Французької революції одне із таких полотен Аделаїді довелося спалити, щоб гідно почати писати революціонерів. Попри небажання художників визнавати, що жінка може займатися живописом, Лабіль-Гіар стала першою мисткинею, якій дозволили мати майстерню в Луврі та працювати там зі своїми ученицями. Аделаїду та двох її сучасниць, Розу Дюкре й Елізабет Віже-Лебрен, називали “трьома граціями французького живопису”.


Жінка – не лише муза

Жінки в мистецтві до ХІХ століття – це не лише красуні Рубенса, невинні італійки Тиціана чи возвеличені Мадонни флорентійського чінквеченто. Це творчині, які так само, як чоловік, займалися високим живописом і змінювали його історію. Вони підготували ґрунт для нових художниць-революціонерок – імпресіоністок, авангардисток, модерністок. Про них ми ще обов’язково розкажемо у Частині ІІ.

Тепер замість того, щоб аплодувати в музеї, ви можете поаплодувати собі, бо знаєте диво-жінок різних епох.

Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок