Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Мисткині: визначити епоху за жінкою. Частина І

Зіграймо в гру? Підіть до галереї (не сучасної) чи музею історії мистецтв. Плескайте щоразу, коли побачите полотно, яке написала жінка. Спойлер номер один: не хвилюйтеся, вас не виженуть. Бо ви навряд чи зробите це більш ніж двічі, якщо й зробите взагалі. Чому? Хіба впродовж історії не було художниць? Спойлер номер два: були. Сильні й талановиті. Тому замість музеїв ми розповідаємо про мисткинь, які подолали випробування своєї епохи й стали відомими. Бо на кожен час – своя wonder woman.


Артемізія Джентілескі, XVII століття


Високе мистецтво – не жіноча справа. Принаймні, так вважали в Італії епохи бароко. Дівчина могла увійти в світ живопису тільки народившись в сім’ї художника. Артемізія була донькою послідовника Караваджо Ораціо Джентілескі. Батько помітив хист дівчинки до малювання й почав навчати її фаху. Так з’явилася перша картина юної Джентілескі – “Сусанна й старці”. Довгий час її автором вважали Ораціо, хоча на роботі чітко видно підпис його доньки.

Артемізія Джентілескі "Сусанна й старці"
Артемізія Джентілескі "Сусанна й старці"

Оскільки жінок до мистецьких академій не зараховували, Ораціо віддав Артемізію в майстерню до свого колеги Агостіно Тассі, щоб дівчина вивчала перспективу. Насправді, батько й гадки не мав, що виховає мисткиню: він хотів, аби вона допомагала йому з картинами. Втім, навіть таке батькове бажання розвивати талант Артемізії обернулося трагедією: Агостіно Тассі зґвалтував художницю.


В Італії тоді існувало поняття “nozze di riparazione”, коли чоловік заручався з дівчиною через те, що “обезчестив” її. Тассі довго обдурював Артемізію та її батька: обіцяв одружитися, водив дівчину на зустрічі богеми, аби потім, під час суду,звинуватити її в розпусті та добровільній згоді. Джентілескі лише згодом дізналися, що Агосто був давно одружений. Ораціо подав до суду, бо Артемізія не могла зробити цього ні юридично, ні морально: жінки таких прав не мали та ще й переймалися думкою суспільства. За зґвалтування після кількох місяців суду художника посадили, однак у в’язниці він був менше ніж рік. Перспективи він дівчину, до речі, так і не навчив: на картинах неаполітанського періоду тло писала не Артемізія, а Вівіано Кодацці.


Зґвалтування Артемізія закарбувала в своєму мистецтві: впродовж життя вона писала або жінок, які пережили насилля від чоловіків, або жінок героїчних, тріумфальних, які здобули владу над цими ж чоловіками. Одним із найвідоміших полотен мисткині є “Юдит, що відсікає голову Олоферну” 1612 року. Такий же сюжет є і в італійського художника Караваджо. Порівнявши ці картини, можна побачити, які емоції Артемізія вкладала в свою роботу.


Юдит Караваджо – це спокійна, ледве не добродушна дівчинка, яка трішки зморщила брови від того, що коїть. Вона невинна, відсторонена від тіла Олоферна, що застиг у останній спробі закричати. Героїня Артемізії – натомість, владна й сильна жінка. Її вираз обличчя на межі агресії, холоднокровності й божевілля. Вона, наче Юдиф Густава Клімта, отримує задоволення й відчуває володарювання над чоловіком, якого вбиває. Картина Джентілескі кривавіша, жорстокіша й, водночас, чуттєвіша, ніж Караваджо.


У період написання цієї картини художниця вийшла заміж і поїхала до Флоренції. Там її покровителем став Козімо Медічі. Мисткиня почала ходити на зустрічі богеми, її визнавали, як талановиту художницю. Але творити все одно було складно. В очах закону Артемізія була просто жінкою, тобто безправною, фактично. Джентілескі не могла підписувати договори про роботу й навіть купувати фарби (все це робив її чоловік). Але згодом вона стала першою жінкою в Академії живописного мистецтва у Флоренції – найкращої академії тогочасної Європи. Тоді Джентілескі “офіційно” зрівнялася в правах із чоловіками.

Марія Магдалина
Марія Магдалина

Через деякий час Артемізія розлучилася зі своїм чоловіком і розкошувала: залишалася наодинці, заробляла на хліб, писала для князів і принців, поїхала до Лондона на запрошенням короля й чхала на думку суспільства. У Джентілескі навіть була позашлюбна дитина, яких у ті часи віддавали до притулків, щоб не зіштовхнутися із засудженням суспільства. Та Артемізія не зважала й сама виховувала доньку. Джентілескі розписала фресками церкву під Неаполем, дружила з Галілео Галілеєм, фламандським живописцем Антонісом Ван Дейком і художницею Софонісбою Ангвісоллою, популярною портретисткою при іспанському дворі. Артемізія стала великою мисткинею, яка творила високе мистецтво, показала, що жінка може бути не лише музою й стала символом міжнародної феміністичної організації у 1970-х. Її живопис драматичний, контрастний, насичений, епічний – руйнує канони так званого “жіночого” мистецтва, яке тодішні художники вбачали тендітним і зовсім невисоким.

Автопортрет Артемізії Джентілескі
Автопортрет Артемізії Джентілескі

Кажуть, Джентілескі – жіноча версія Караваджо. Ми скажемо, що в такому випадку й Караваджо – чоловіча версія Джентілескі.

Ангеліка Кауфман, XVIII століття

Ангеліка Кауфман, автопортрет
Ангеліка Кауфман, автопортрет

Вгадайте, хто був батьком Ангеліки Кауфман. Підказуємо: художник. Юна австрійка писала змалечку й допомагала Йоганну Йозефу Кауфману в майстерні. Батько сам не мав видатного таланту, але побачив хист у доньки й намагався його розвивати. Він все життя підтримував Ангеліку й залишався її найближчим другом. У 21 рік дівчина стала членкинею Флорентійської академії живопису, а згодом – Римської, Французької та Британської. В юності Кауфман зачарувалася французьким рококо та роботами Франсуа Буше. Однак в історію художниця ввійшла як неокласицистка. Ангеліка володіла досконалою академічною майстерністю, захоплювалася біблійними й античними сюжетами, писала богинь й міфічних створінь. Її роботи не просто здобули популярність, а стали масовими: їх використовували для оформлення порцелянового посуду, меблів, шкатулок, книг тощо.

Венера вмовляє Єлену любити Паріса, Ангеліка Кауфман
Венера вмовляє Єлену любити Паріса, Ангеліка Кауфман

Кауфман була зіркою свого часу: красивою, молодою, обдарованою (грала на кількох музичних інструментах й розмовляла чотирма мовами), а за її романами слідкувала вся Європа. В Ангеліку закохався художник Джошуа Рейнольдс, однак дівчина йому відмовила: чи то через відсутність почуттів, чи через страх бути затьмареною славою чоловіка. Однак, згодом трапилося гірше: вона вийшла заміж за графа Горна, який не був ані графом, ані Горном, а Фредеріком Брандтом – авантюристом й шахраєм. Коли Ангеліка дізналася правду, подала на розлучення й, розбита, створила картину “Прощання Гектора й Андромахи”. Віктор Гюго у ХІХ столітті написав за мотивами