Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Мисткині: визначити епоху за жінкою. Частина ІІ

“Якщо Бог існує, він схожий на мене” – сказала українська художниця Марія Башкірцева у той час, коли релігійне суспільство вбачало у Богові тільки чоловіка. До ХІХ століття жінка у живописі була лише музою, але все ж деякі мисткині вийшли за межі стереотипів класичного мистецтва, де художник – це тільки чоловік, гендерних ролей і “правильного” способу життя. Вони дружили з науковцями, відкривали школи, писали шедеври та готували ґрунт для творчинь нового покоління: тих, які пліч о пліч із модерністами руйнували стереотипи академічного живопису, диво-жінок ХІХ-ХХ століть.


"Молода жінка, що спирається на лікоть" Берта Морізо

Берта Морізо й Мері Кассат, XIX ст.

Імпресіонізм розірвав шаблони не лише в живописі, але й у ролях художника та художниці. Адже серед імпресіоністів було аж дві жінки – француженка Берта Морізо й американка Мері Кассат. Берта Морізо походила із благородної сім’ї художника Жана Оноре Фрагонара, тому сім’я заохочувала хист дівчини до живопису. До того, як вона потоваришувала зі “знедоленими” Едуардом Мане, Клодом Моне та П’єром-Огюстом Ренуаром, її картини шість разів виставляли на Паризькому Салоні. У 1874, вона взяла участь у першій виставці імпресіоністів. Едуард Мане, “батько імпресіонізму”, закохався в Морізо. Але через те, що був одружений, Берта вийшла заміж за його брата. Сюжети художниці-імпресіоністки унікальні. Вона демонструє обмеженість тогочасної жінки соціальними рамками. Морізо не писала міських і вуличних сцен, а оголене тіло малювала надзвичайно рідко. Вона присвятила свій живопис зображенню домашніх сюжетів, портретів доньки Жюлі та пейзажів. Лише в пізніх роботах Морізо цілком розкрила свій потенціал і почала працювати в стилі ню. Її манера написання легка, розтягнута та плавна. У нй відчувається спонтанність враження. Колеги-імпресіоністи наголошували на тому, що Морізо майстерно працює з відтінками й називали її “віртуозом кольору”. Берта була зіркою чоловічої компанії, тому на прихід Мері Кассат зреагувала холодно, хоча згодом вони потоваришували. В Парижі американка вивчала живопис із Камілем Піссаро, аж якось в Луврі побачила полотна Едгара Деґа. Відчувши спорідненість зі стилем художника, Мері вирішила з ним познайомитися. Деґа запропонував Мері взяти участь у виставці імпресіоністів. Мері першою почала реалістично писати дітей. У неї вони були схожі на малюків, а не на маленьких зморщених стариганів. Впродовж життя Кассат боролася за фемінізм, а в старості підтримувала надання жінкам права голосувати.


Наталія Гончарова, XX ст.

Наталію називали амазонкою російського авангарду. Вона походила із нащадків Наталії Гончарової, дружини Олександра Пушкіна. Мисткиня вийшла заміж за одного із засновників авангарду Михайла Ларіонова і разом з ним заснувала об’єднання “Хвіст віслюка”. У Парижі Наталія познайомилася з творчістю імпресіоністів, постімпресіоністів і спробувала себе в фовізмі, кубізмі та примітивізмі. Разом із чоловіком створила новий напрям авангардного мистецтва – лучизм. Це абстрактний стиль, який полягає у написанні картини “променями”.

Із Михайлом Ларіоновим

Наталія Гончарова, окрім живопису, займалася сценографією. На початку ХХ століття допомагала із декораціями балетмейстру Сергію Дягілеву. Після картини “Натурниця з руками на талії” її звинуватили в порнографії й неодноразово піддавали цензурі та сексизму. Якось навіть подали в суд за картини. Мовляв, як жінка може дозволяти собі настільки порушувати мораль?

“Якщо я й зіштовхуюся із суспільством, то лише через його нерозуміння останніх оновлень в мистецтві, а не через мої риси характеру, які ніхто не зобов’язаний розуміти” – Наталія Гончарова.

Фріда Кало, ХХ ст.

Фріда Кало – це, мабуть, найбільш впізнаване жіноче обличчя мистецтва. У житті Фріди було багато проблем– хвороба в дитинстві, через яку жінка все життя шкутильгала, аварія, яка залишила постійні болі в тазі, та імпульсивний чоловік, який постійно зраджував. Усе це художниця перетворила в мистецтво.

Фріда із чоловіком, Дієґо

1925 року Фріда зі своїм шкільним другом на автомобілі зіштовхнулася з трамваєм. Дівчина отримала багато травм і довго була прикута до ліжка. Саме тоді Кало почала писати – чи то від нудьги, чи від любові до живопису. Попри упередження стосовно жінок, які існували в мексиканському суспільстві, дівчина в 22 вступила до найпрестижнішого навчального закладу країни – Національної підготовчої школи. Тоді ж Фріда вийшла заміж за Дієґо Рівера – палкого, яскравого й дуже відомого мексиканського художника. Він був старшим за мисткиню на 21 рік і підтримував комунізм. Дієґо запросив до Мексики Лева Троцького, який переховувався від Йосипа Сталіна. Із ним у Фріди був короткий роман. Її називали палкою й авантюрною жінкою: чоловік (з яким вона, до речі, розлучилася, а тоді знову одружилася) зраджував їй, тому Фріда мстила йому й спала з іншими жінками. Мисткиня була відкритою бісексуалкою, багато курила й ще більше вживала алкоголь, її мова була всіяна лайкою, вона непристойно жартувала й співала еротично-жартівливі пісні.

"Дві Фріди" Фріда Кало

Кало здебільшого писала автопортрети, показуючи через своє зображення, свій внутрішній стан і ставлення до того, що відбувалося в житті (наприклад, у неї постійно траплялися викидні). Вони символістські й сповнені переживання та болю (фізичного і морального). Творчість Фріди називають “межею наївності й фолк-арту”. Справді, на картини Фріди вагомо вплинула доколумбівська американська культура й народне мексиканське мистецтво. Тривалий час мисткиня була затьмарена популярністю свого чоловіка, тому перша її персональна виставка відбулася аж у 1953 році. Тоді Фріда була на смертному одрі. Лікар заборонив їй вставати, тому на єдину власну експозицію жінку принесли в ліжку. Все життя вона бігла наввипередки зі смертю й не давала їй себе подолати. Та, як справжня мексиканка (у них День смерті – національне свято, їй Богу), із нею у Фріди були особливі стосунки: мисткиня радше гралася, ніж боялася. Останню картину жінка-життє(смертє)любка назвала Viva la vida. Бо Фріда Кало любила життя й закінчила його так, як і провела.

Джорджія О’Кіфф, ХХ ст.

Джорджія О'Кіфф

На початку кар’єри Джорджія писала абстрактні картини, але прославилася через пізні зображення квітів. Чоловік О’Кіфф, фотограф-галерист Альфред Стігліц, називав її “першою жінкою американського модернізму”. Джорджія прожила 99 років. З дитинства дівчинка знала, що хоче стати художницею. Попри те, що вона пережила багато історичних подій (боротьбу за права темношкірих і жінок, війни й революції), мисткиня не приділяла цьому увагу в своїй творчості. Джорджія хотіла писати те, що бачила у всьому – красу та естетику. О’Кіфф переїхала з рідної ферми до Нью-Йорка. Вона сумувала за природою, серед якої виросла, тому почала її писати. Творчість Джорджії – це макрозображення частин квітів, тому для картин жінка обирала ніжні й фактурні рослини, як іриси, маки, петунії тощо. Чоловік став її агентом (фактично, продюсером) і організовував виставки. Перша така відбулася 1917 року. Через 11 років Альфред продав її полотна із калами за незбагненну тоді суму – 25 тисяч доларів.

Джорджія зі своїм полотном

Стосунки Джорджії з чоловіком не були ідилією: він відмовив жінку від народження дитини, оскільки вважав, що вона має приділяти весь час живопису. Попри це, Стігліца дратувала слава О’Кіфф. Через деякий час Альфред завів коханку й розбив Джорджії серце. Після цього удару в О’Кіфф стався нервовий зрив і вона потрапила до лікарні на три місяці. Але мисткиня продовжила писати. Оговтавшись, художниця переїхала на маленьке ранчо й далі малювала улюблені квіти. Джорджія багато подорожувала, особливо літаком. Вигляд неба настільки захопив мисткиню, що вона навіть створила серію робіт “Над хмарами”. О’Кіфф померла 1986 року, майже осліпнувши.

“Я відчуваю, що у жінці є щось невідоме, що може дослідити тільки жінка” Джорджія О’Кіфф

Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Маєте запитання? Напишіть нам на pustoproject@gmail.com

  • Telegram
  • Facebook
  • Instagram

© Пусто, 2021