Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Місіс Вулф: маяк модернізму. Частина І

Її найбільше цікавили азарт, захват, жах і краса – слова, якими вона описувала “сучасність”. Вірджинія Вулф була мисткинею роздрібленої свідомості модернізму й великою експерементаторкою-практикинею цієї течії.

Народжена у сім’ї зморщеного й застарілого редактора-літкритика-історика Леслі Стівена й натурниці Джулії Дакворт, вона з дитинства відкидала все древнє-поношене-вікторіанське (йдеться не тільки про одяг), бо з’явилася на червоно-велюровий англійський світ на зламі епох, у 1882 році. Разом з нею, пізніше чи раніше, її сестра Ванесса й брати Тобі та Андріан. Ця фантастична четвірка гралася в своєму кутку маєтка в центрі Лондона, а ще четверо старших дітей від попередніх шлюбів батьків – у своєму. Фантастичною перша четвірка була через те, що Ванесса навчилася писати пензлем раніше, ніж говорити; Андріан швидко опановував музичні інструменти, Тобі надсилав свою поезію в регулярну газету, яку видавала Вірджинія тиражем у 3 екземпляри.


Крім дитячих віршів, на цих жовтуватих папірцях, вирваних з альбому, там публікувалися репортажі про згорілі пиріжки або зникнення пилюки з високого комоду. Батьки ще тоді, у дитинстві, вирішили, що поезією та музикою грошей не заробиш, тому хлопці повинні стати банкірами, а дівчата домогосподарками. Вірджинія ж маніфестувала, що стане письменницею, а Ванесса – художницею. Батько, Леслі Стівен, вважав це звичайним гобі: “Жінки не можуть малювати, жінки не можуть писати!”. На останніх акордах вікторіанської епохи серед жінок популярно було займатися фотографією, живописом чи ще якоюсь “екстремальною” діяльністю, але це сприймали як забаву. Маленька Вірджинія про це й гадки не мала й спокійно гасала у футбол-крикет-реґбі, а вечорами залітала в батькову бібліотеку, хапала що-небудь і прямувала в сад або вітальню читати хроніки-мемуари-романи-есеї. Мати вчила Вірджинію латини, грецької, французької та трохи італійської, однак цього було недостатньо: згодом дівчинка писала гнівливі листи братам у Кембридж, бо батько заборонив здобувати освіту разом із ними. Вдома їй набридали постійні посиденьки висушених письменників-художників-композиторів, яких запрошували батьки на чашечку чаю й бурхливо-сердиті викрики про витрибеньки Уальда.

Вірджинія і Ванесса маніфестують

У такому тепличному середовищі, теплому від мистецтва та вологому від дискусій про нього, проростала маленька Вірджинія Вулф (поки що Вірджинія Стівен), допоки її не зґвалтували. Коли вона вибігала з бібліотеки з черговим томиком Історії Англії, наштовхнулася на старшого зведеного брата, а він, п’яний, як український вуйко на Різдво, зґвалтував 11-літнє дівчисько. Вулф так і не згадала, що конкретно трапилося – було чи не було “те саме”. Вона лише пам’ятала, як її відтягували слуги й відкачували чаєм, щоб нікого не розбудити. Про це Вулф ніколи не написала й лише двічі згадувала у своїх щоденника, зробивши з цієї теми табу.


Зате постійно згадувала першу смерть. Якось Вірджинія застудилася, а мати доглядала її. Невдовзі Джулія перехопила недугу, її слабкий організм не витримав вірусу… Чорні шати. Троянди. Католицький хор. Заупокійна служба. Катастрофа життя матері обернулася апокаліпсисом для 13-річної Вірджинії, бо вона завжди звинувачувала себе в її смерті. “На прогулянці парком стався одни момент, коли все раптом обернулося несправжнім… Я не могла йти далі, я доторкнулася до світу, але він був несправжнім”, – тоді ж почалися перші ментальні негаразди, а заодно й перша спроба самогубства. Точний діагноз невідомий, бо не збереглося документів. За нею доглядав приватний лікар, але від цього Вірджинії ставало гірше: їй не дозволяли виходити з будинку, змушували ковтати пігулки, як повітря, і залишили без книг, бо вирішили, що Байрон на неї погано впливає. Що ж робити? Думати і писати! (Дитячі спроби письма не збереглися, тому говорити про них важко).


Через рік Вірджинії покращало, їй дозволили знову читати, виходити на вулицю тощо. Тим часом старша сестра від першого шлюбу батька, Стелла, перейняла всі материнські (звісно, у вікторіанському стилі) обов’язки на себе. Вулф перенесла всю свою любов на неї й сприймала як матір, але дарма! Стелла померла через 2 роки від ревматичної лихоманки. Так майбутня письменниця втратила віру в материнську любов, хоча цей концепт її завжди переслідував. Це чітко видно на фотографії 1904 року – на початку нової моди ХХ ст., Вірджинія одягнула стару вікторіанську сукню матері. При зрості 175, природньо худорлява, вона перестала нормально їсти, розвинувши в себе на все життя те, що зараз можна назвати анорексією. Вулф часто казала, що її тіло – монстр, який пожирає її генія. У фільмі С. Делдрі “Години” (“The Hours”) показано, як вона відмовляється їсти вечерю або бреше чоловікові, що снідала. У щоденниках Вулф писатиме, що може працювати тільки натщесерце.

Вірджинія в сукні матері

Вірджинія продовжувала писати оповідання в шухляду й самонавчатися. Крім цього, Вулф надсилала свої ранні критичні замітки й журналістські розвідки в газети, де їх час від часу приймали й публікували. Вона сама подалася читати лекції з історії та граматики у вечірніх школах для робітниць. Усе це для того, аби якнайменше перебувати вдома: батько після смерті дружини й дочки став деспотом. Вулф згадувала, що він був для неї кліткою, яка обмежувала свободу. Атмосфера старого вікторіанського будинку, в якому померли дві їй дорогі людини, з вузькими вікнами й темними шпалерами, деспотичність батька й смуток інших дітей – пригнічувало, Вулф заглиблювалася у свої ментальні проблеми. Якщо до Івана Франка тричі являлася любов, то до Вірджинії втретє прийшла смерть. Попри часті конфлікти, вона була прив’язана до батька й важко пережила його втрату. Це вилилося в черговий злам і другу спробу самогубства. Їй було 22 і вона викинулася з вікна – як же драматично-красиво! На щастя, вікна другого поверху було недостатньо, та й м’якому англійському газону подобалося, коли на нього стрибали сумні дівчиська.

Після смерті батьків, фантастична четвірка (Тобі, Андріан, Ванесса і Вірджинія) продала маєток і переїхала в богемний лондонський район Блумсбері в новобудову з просторими світлими кімнатами й великими вікнами. У їхній квартирі збиралися кембриджські друзі братів, молода інтелігенція, художники, письменники (навіть економісти!). Невдовзі вони утворили групу Блумсбері (The Bloomsbury Group) – об’єднання митців і мисткинь, які пили вино під електричним світлом, захоплювалися постімпресіонізмом, до ранку сперечалися про літературу й сповідували принцип відкритих стосунків. Вірджинія, покурюючи товсті чоловічі сигари, могла годинами балакати про будь-що. Якщо ви уявляєте її кислою меланхолічкою, то глибоко помиляєтеся! Вулф була експерткою з хороших жартів, постійно насміхалася з когось (ще до того, як це стало мейнстрімом), грала в аматорському театрі тільки чоловічі ролі і навіть, ставши на праве коліно, просила руки і серця свого друга Літона Стрейчі, відкритого гея. Він погодився, але невдовзі розірвав заручини, бо зрозумів, що не витримає частих поцілунків, які вимагала Вірджинія. Та й сама вона закохалася в подругу, Віолету Дікінсон, коли подорожувала Грецією з нею, братами і сестрою. Це було її перше кохання.

Квест: знайдіть бородату Вулф

Усе життя Вірджинії Вулф відбувалося за грецьким принципом Ероса і Танатоса – Любові і Смерті. Тому там, де було щастя (кохання до Віолети Дікінсон), було і горе (у Греції її молодший брат, Тобі, підхопив тиф і помер через кілька тижнів у 1906). Водночас Ванесса, з якою вона була близькою, одружилася й переїхала в іншу квартиру. Вірджинія сприйняла це як особисту образу. Вона спробувала вбити себе, наковтавшись пігулок, але її вчасно врятували. Їй діагностували маніакально-депресивний психоз. Декілька разів Вулф перебувала в психлікарні (на той час їх називали “курортами”), де їй ставало гірше.

Батьківський спадок закінчувався, лікування коштувало дорого, тому довелося шукати роботу. Вулф писала статті та огляди для The Guardian і Times Literary Supplement, знову читала лекції у вечірніх школах і 1908-го почала писати перший роман, який через 7 років завершила і видала під назвою “Подорож”. Процес був таким довгим, бо постійні зриви, головні болі, робота й психлікарні не давали активно займатися літературою. До того ж, вона вискочила заміж! У свої тридцять Вірджинія боялася самотності, боялася залишитися без дітей і підтримки чоловіка (попри всі її феміністичні настрої). Тому одруження з другом, есеїстом і політичним діячем Леонардом Вулфом у 1912 було вимушеним. Хоча в своїх останніх щоденниках вона писала, що Леонард (підписаний як “L.”) був її найщирішим коханням. Так Вірджинія Стівен стала Вірджинією Вулф. У них не було сексу через її ранній травматичний досвід, проте письменниця зізнавалася, що хотіла бути матір’ю. Але, зважаючи на те, що для Вірджинії їхні з Леонардом спроби завести дітей закінчувалися місяцем на "курорті", лікарі це заборонили.

Леонард кохає Вірджинію

Леонард завжди ласкаво ставився до своєї дружини. Він розумів, що мегаполіс стимулює неврози Вірджинії. Тому, намагаючись вберегти дружину від переживань, занепокоєнь та Першої світової, про яку тільки й говорили в Лондоні, Леонард придбав котедж з великим квітучим садом у тихому селі – The Monk’s House, який зараз є музеєм. Таке сімейне життя покращувало її ментальне здоров’я, змушувало повірити в стабільність. У 1915 письменниця завершила свій перший роман. “Подорож” – невеликий текст зі звичайним вікторіанським сюжетом про любов і подібне. Проте вже тут Вулф почала експерементувати. Вона фанатіла від Достоєвського, Толстого і Тургенєва та застосовувала їхні техніки психологізму, які були маловідомі англійському читачу. Її любов до російського роману була настільки великою, що Вулф кілька років вивчала російську, аби читати цих мастодонтів в оригіналі. Крім цього, вона запозичувала багато сюжетів з Чехова і Горького.

Критики похвалили Вірджинію за глибокий психологізм, тож окрилена цим, вона за чотири роки (1919) написала ще один роман – “День і ніч”. Проте критики його розбомбили, як розбомбили Європу в Першу світову. Коли у Франції з’являлвся сюрреалізм, нуртували експерсіоністи та дадаїсти, а Гертруда Стайн роздумувала про втрачене покоління, всім було байдуже на традиційно психологічний роман якоїсь “писаки”. “День і ніч” назвали кроком назад, бо Вулф не експериментувала, а ніби застрягла на “віджитому психологізмі”. Це її вкрай засмутило; Вірджинія хвилювалася, що її більше не видаватимуть. Запобігши черговому зриву й хвилі депресії дружини, Леонард заснував власне видавництво прямо в підвалі будинку — The Hogarth Press. Відтоді Вулф друкувала свої тексти без страху відмови, а її сестра Ванесса малювала обкладинки. Надалі вона працювала над власним стилем письма та більше уваги приділяла експериментам та інноваціям.

Поки що ми залишаємо Вірджинію Вулф сидіти в глибокому англійському кріслі, палити сигару й роздумувати над новим романом. Далі буде.


Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Маєте запитання? Напишіть нам на pustoproject@gmail.com

  • Telegram
  • Facebook
  • Instagram

© Пусто, 2021