Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Docudays UA 2021: «Дім режисера» Марка Айзекса

Всім, хто сумував за нашими рецензіями, присвячується.


Docudays UA 2021: «Дім режисера» Марка Айзекса
Docudays UA 2021: «Дім режисера» Марка Айзекса

Рік: 2020

Тривалість: 76 хв

«Акт гостинности може бути суто поетичним» — Жак Дерріда

Уявіть собі дім. Не той, що побудував Джек. Звичайний дім у лондонському приватному секторі. Упродовж одного весняного дня до нього навідуються дуже різні персонажі: гіпертурботлива колумбійська прибиральниця, релігійна сусідка-пакистанка, архетипна пара контрастних за характерами будівельників, словацький безхатько, якому надзвичайно емпатує перша. Навідуються та збираються за накритим столо opм. Що звело їх разом? Як із цього вийшло кіно, та яким воно вийшло? Дивіться на DOCUDAYS UA 2021 та читайте у нашій рецензії.


Історія

У центрі сюжету картини — дім. Протягом дня його концентровано сповнюють історії персонажів, ситуативно переплетені між собою, ніби барвисті, текстурно різноманітні стрічки. Герої знаходять специфічні точки дотику — для розвитку чи то приязні, чи то конфлікту. Динаміка їхніх взаємин у цій домашній просторово-часовій капсулі й рухає усю історію. Вона є найголовнішим сюжетним компонентом. У цьому полягала задумка режисера ака людини-із-камерою — власне господаря дому.


Продюсери поставили Маркові умову: або він знімає тематично затребуване, популярне кіно — про злочини, секс чи відомих людей — або не отримає жодного фінансування. Режисер обирає альтернативний шлях, перетворює власний дім на знімальний майданчик та фільмує дотичних до свого життя людей у напів документальній манері на ручну камеру. Усе для того, аби продемонструвати: кіно про звичайних, близьких нам людей також може зацікавлювати, інтригувати, дивувати, емоційно резонувати — не гірше за кримінальні трилери.


Дійство, що влаштовує Марк, нагадує реаліті-шоу одного дня: люди зі своїми справжніми життєвими історіями змушені взаємодіяти у штучно сконструйованому контексті. Той, попри «рукотворність», усе ж сприймається як цілком реальна, хіба дещо перенасичена, навіть сюрреалістична ситуація. Утім, як і властиво для продуманих, структурно класичних сюжетів, напруга між героями зростає поступово, готуючи нас до кульмінації. Розв’язка знаменує вихід за межі дому: людина-із-камерою опиняється на вулиці, а формат стає суто документальним. Тут структура розкриває себе по-новому, багатопланово. Раптом ми розуміємо, що увесь час споглядали взаємодію двох, взаємно умонтованих сюжетних наративів: щось на кшталт картини у картині.


Специфіка

Режисерові вдалося перетворити домашнє побутове середовище на комедійно-драматичний емоційний простір: моментами — абсурдний, моментами — сентиментальний, іноді — усе разом. Ми міцно зростаємося із персонажами на психологічному рівні, емпатуємо та співпереживаємо. Кожному з них притаманний власний набір нарочито виразних, характерних рис, які не сприймаються карикатурно, а лише роблять їхні образи більш фактурними та якісно кінематографічними.


Взаємодія між героями нагадує живу, рухливу матерію, що невимушено породжує саму себе. У цьому процесі самовідтворення вона продукує важливі, завжди актуальні дискурси – родинний, релігійний, звичаєвий, ціннісний, морально-етичний. Усі вони фігурують як на рівні безмовної інтеракції, так і звучать у монологах, діалогах і полілогах персонажів, їхніх дискусіях і розповідях про своє повсякдення. Отже, картина не просто виявляє природну оригінальність людських історій, а й ненав’язливо порушує насущні проблеми. При цьому вона залишає за нами право на власні висновки та судження. У цьому — її універсальність та позаморальність. У процесі зйомки режисер займає позицію спостерігача, що здебільшого лише документує дійсність та майже не втручається у неї. Такий підхід до операторської роботи підсилює ефект «об’єктивности» та надає нам свободу сприйняття.


Марк зображує мікрокосм свого будинку надзвичайно художньо, утім ця естетизація не виглядає натужно. Герої, ніби спіймані фотоапаратом миттєвого друку, почасти застигають у картинно-скульптурних позах: чи то безхатько, блаженно сплячий на дивані посеред яскраво-червоних стін; чи то він же, розслаблений, у білосніжній ванній, сповненій хмароподібної піни; чи то усі персонажі разом — за рясно заставленим східними стравами обіднім столом на тлі лазурового простору маленької кухні. Виходить щось на перетині витонченого ренесансного живопису, постіронійних обкладинок сучасних інді-альбомів та довгих флегматичних кадрів із ранніх робіт Джима Джармуша. І виходить, до речі, дуже гармонійно.


«Дім режисера» можна було би назвати замальовкою, проте він має достатньо чітку сюжетну структуру. Отже, це – радше новела. Невелика історія, що розгортається у поетизованому побутовому просторі перед об’єктивом камери. Утім, останню вимикають, апаратуру розбирають, світло гасне, а персонажі виходять за поріг дому режисера та продовжують жити своє звичне життя. Спробуймо і на нього поглянути під іншим кутом.

Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок