Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Бозна-шо, або митці періоду Незалежности

Сучасне образотворче мистецтво України — це переосмислення радянського минулого, війна та постімпресіонізм? Так, якщо ви відвідуєте лише «PinchukArtCentre» і міські вернісажі. Український живопис періоду Незалежности можна поділити на два типи: такий, що намагається надолужити пропущене і переосмислити минуле, і такий, що створює нове. Останнє — маловідоме, бо не накладається на попередні традиції. Перехрестіться і йдіть з богом або досліджуйте разом із нами інший бік сучасного українського образотворчого мистецтва.

Марікó Гельман

Спільний знаменник творів мисткині — людина. Утім, кожна серія її робіт — це дослідження окремої теми: тілесність, сексуальність, самоідентифікація чи свідомість (освіта психоаналітикині, вочевидь, не завадила). Маріко Гельман цікавлять структура психіки та її здатність або неспроможність захищатися, її мотивації дій та компенсаторні механізми. Спойлер: щоб зрозуміти роботи мисткині, читати Фройда не обов’язково.

Фрагментарна свідомість, розколота травмою, — тема робіт «Bizarre Objects» (2017), яка складається з керамічних кіл (тарілок), складених із уламків. На них зображені дивні об’єкти – частинки тіл, камені, написи. Кожен із героїв інсталяції «Bizarre Objects» здається в’язнем, який як би не шукав виходу і не тікав, усе одно залишається всередині кола — власної свідомости. Він не може врятуватися від полону й приречений на вічну мандрівку з одного уламку на інший. «Bizarre Objects» також ставить питання цілісности людини. Її свідомість або розколота травмою, негативним досвідом, або й взагалі завжди була фрагментраною. Утім, може, саме ці уламки разом конструюють цілісність особистости?


«Серія робіт ”Back to Heaven 101” (2019), — описує кураторка виставки Марта Троцюк, —зачіпає теми суперечливости природи людства, яке захлинається у технічних інноваціях, створюючи собі нові сенси віри, але, водночас, неспроможне відпустити нашаровані на психіку стереотипи поведінки». Скажімо, на картині «Пліт Медузи» Маріко Гельман звертається до оригінальної картини Теодора Жеріко, але наново її переосмислює. Чи не стало людство в епоху ґаджетів пасивним? Якщо на картині Жеріко герої намагаються врятуватися з плоту, то на картині Гельман вони сплять, заспокоєні й втішені, що їх колише потік інформації, який чи то вони обрали самі, чи обрали за них. Узагалі, у серії «Back to Heaven 101» багато релігійних мотивів та алюзій. Та й сама назва пропонує дискусію: «Що таке рай, у який ми хочемо повернутися?»

Маріко Гельман досліджує людину через призму психоаналізу та релігії, чим створює баланс між інтелектуальним та емоційним. Іноді це висвітлюється іронічно. Наприклад, у серї робіт «Alternative Advertising» (2017) мисткиня переосмислює інтернет-рекламу. Якби її центром уваги були не фізіологічні проблеми, а психологічні, що сталося б?

Творчість Маріко Гельман — це інше сучасне українське мистецтво, яке не зачіпає те, що вже проговорено надцять разів (тоталітарне минуле, війна), а творить нове бачення, спрямоване на сьогодні.

Костянтин Зоркін

Культуролог, «столяр» і художник. Утім, Костянтин Зоркін більш відомий своїми перформансами (не одною Абрамович, як то кажуть). Його цікавить шаманське коріння мистецтва, тому часто перформанси Зоркіна нагадують прадавні ритуали. Для нього творчість — це магічна практика, яка повинна виводити митця і глядача на новий рівень сприйняття.

Для перформансів Зоркін самостійно виробляє предмети з дерева. Цей матеріал сакральний, адже дерево – жива істота, тобто має душу. Тому предмет із такого матеріалу — це духовний об’єкт. Під час перформансу Зоркін верховодить дерев’яними об’єктами, і вони стають продовженням його тіла. Наприклад, у перформансі «Лабораторія ненаправлених дій» (2016) митець наливав воду, грав на скрипці, сипав сіль, але не власними руками, а дерев’яними кінцівками. Прив’язавши до рук палиці, Зоркін намагався переосмислити автоматичні дії через посередництво духовних об’єктів. Вода, сіль і музика — це магічні елементи, які традиційно виводили людину на позатілесний рівень, у «вищі сфери». Виконання дій з ними не своїми руками дозволяє зрозуміти ці базові процеси по-новому.

Від дійства переосмислення до жертовного обряду. У перформансі «День кита» (2018) Костянтин Зоркін разом із Сандро Гарибашвілі (з яким співпрацює уже декілька років) презентували святковий ритуал. Вони приносили жертву чомусь Великому, Невідомому, як древні люди. Тут це дерев’яний скелет кита (робота Зоркіна). Митці змішували попіл, воду, олію та інші сакральні речовини, що зазвичай використовують у ритуалах, розмальовували цим обличчя а потім зображали на пергаменті дерев’яним кілком кола та лінії. Усе це символи — образи, які прийшли до нас із древности. У них тисячі років тому була закладена потужна енергія. Усе ритуальне дійство жертвопринесення і святкування — сакральний досвід віддавання і отримання чогось.

Своє мистецтво Костянтин Зоркін пояснює так: «Для мене досить знати, що життя це таємниця, а наші спроби розкрити її є найцікавішою грою. Мистецтво, напевно, найближче підібралося до кордону таємного і явного, тому той, хто став на шлях творчости, несе особливу відповідальність. Адже талант це унікальна можливість контакту з невідомим, причому не тільки для художника, а й через нього, для глядача».

Творчість Костянтина Зоркіна звернена не до локальних тематик, а до всезагальних практик. Митець презентує ритуальні дійства, якими наповнене наше життя, і які ми самі часто не помічаємо. Зоркін вичленовує якусь дію з повсякдення і повертає їй первісну форму, якою послуговувалися предки. Так мистецтво стає засобом повернення пам’яти, поверненням до магічного. Або здобуття інакшого, незвичного досвіду — за допомогою дерев’яних об’єктів чи присутности під час перформансу.

Олена Каїнська

На полотнах мисткині — схематичні 2D образи, статичні і часом казкові. Олена Каїнська не любить, коли її стиль називають примітивізмом, бо цей термін наче «применшує значимість картин». Хоча й не заперечує його, адже вона ніколи не мала художньої освіти і вчилася малювати самостійно, коли працювала копірайтеркою (не всі філологині після університету йдуть у МакДональдз). Її полотна – символічні і мають спільну тему — відчуття захищености. Так-так, саме того, якого нам всім постійно не вистачає.


"Неивчерпне джерело невичерпних джерел"

Багато сюжетів Олена Каїнська бере із літератури (наприклад, Милорад П