Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Як дивитися “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова

Вербова дощечка, вербова дощечка,

Ходить по ній Настечка,

На всі боки леліє,

Звідки милий над’їде

Сергій Параджанов вважав, що найкраща помста – це любов. Тому мстив Україні. За те, що його звинуватили у націоналізмі, посадили й не випускали за кордон. А ще за те, що місцевий фольклор, люди й пісні надихнули його зняти свій найвідоміший фільм – “Тіні забутих предків”. Розповідаємо, як Сергій Параджанов зупинив роботу колгоспів, налякав Івана Миколайчука і створив шедевр світової класики.

This slideshow requires JavaScript.

Рік: 1964

Жанр: поетично-містична стрічка-повість

Акторський склад: Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Тетяна Бестаєва, Спартак Багашвілі, Микола Гринько, гуцули

Про що?

Іван – дев’ятнадцята дитина сім’ї Палійчуків, “леґінь” та гуцул.  Він росте серед високих гірських смерічок, ходить з батьками до церкви, вірить у Щезника (карпатського злого духа), грає на денцівці (гуцульській сопілці) й понад усе ненавидить сім’ю Гутенюків. Чому – не знає, просто це сімейна традиція. Якось старший Гутенюк сокиркою вбив старшого Палійчука.однак Іванові цей день запам’ятався не смертю батька, а зустріччю із Марічкою. Вона – донька Гутенюків, доброзичлива й спокійна. Герої закохуються, ростуть разом, плавають голяка та збираються одружитися. Втім, їхні батьки проти.До того ж, після смерті старого Палійчука сім’я Івана ледве зводить кінці з кінцями.  Юнак мусить іти пасти овець на полонину, а Марічка – чекати його.

“Тіні забутих предків” – історія не лише про кохання та втрату, а й про самобутню культуру карпатських гуцулів. Кадри так і “пашіють” безліччю атрибутів, колоритним одягом, горами,  ріками, лісом. Здається, що природа – це ще один герой фільму, який спостерігає за історією збоку. Гори гудуть, їхні звуки змішуються із народними піснями, і в усьому відчувається природний гармонійний ритм, наче стрічка – це поезія. Такою кіномовою Параджанов зміг передати особливості стилю Михайла Коцюбинського – описи природи гір та життя горян. Дуже вдало, якщо врахувати, що Сергій оригінального тексту не читав.

Звідки взялася ідея?

Картина була приурочена до 100-річчя Михайла Коцюбинського, якого вважали “правильним” письменником для радянської влади. Його повість довірили екранізувати Сергію Параджанову з Кіностудії Довженка. У свої 38 він був співрежисером кількох неуспішних фільмів і через це почувався пригнічено. Сергій пообіцяв собі до сорока створити геніальну (його улюблене слово) стрічку, інакше – він посередність.

За допомогою у написанні сценарію Параджанов звернувся до Івана Чендея, який писав оповідання про життя горян. Сергій місяць жив у нього, спав на дивані, вчив дружину Івана готувати долму (голубці з виноградного листя, балканська страва) та пояснював, як писати сценарії. Коли текст був готовий, Параджанов почав  формувати команду. Оператором обрав режисера Юрія Іллєнка, а на роль Марічки взяв дружину Юрія – Ларису Кадочникову.

Марічка


Тоді дівчина була провідною акторкою в московському театрі “Современник”. Вона мала перспективне майбутнє, славу й авторитет серед столичної інтелігенції. Коли Іллєнко познайомив Ларису із Параджановим, той мимохіть вигукнув: “О, Марічка!” Саме в той момент вона і отримала головну роль у фільмі. У “Современнику” Кадочникову вважали божевільною. Мовляв, як можна покинути успішну театральну кар’єру, щоб на рік поїхати з невідомим режисером в Карпати знімати казна-що? Але Лариса погодилася. Казала, що Параджанов постійно називав себе генієм, і вона в це вірила.

На роль Івана було два претенденти: російський актор Геннадій Юхтин та український – юний Іван Миколайчук. На кастингу останній Параджанову не сподобався, бо “не підходив через зовнішність”. Він пішов і залишив молодого актора з Юрієм Іллєнком.

“Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрій: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття». Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався, і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, дуже стурбований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувались з нього, що ми були вражені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор” – Сергій Параджанов

Іван Миколайчук


Музику до стрічки, на думку режисера, міг написати композитор лише із Західної України, тому він звернувся до львів’янина Мирослава Скорика із проханням написати “геніальну” композицію. Після релізу фільму Скорик сказав, що вона “достойна”. Музичний супровід у фільмі – це поєднання гуцульських мотивів із хоровим співом та народною веснянкою “Вербовая дощечка”. Її виконували місцеві гуцули, а найбільш “повноголосих” Параджанов відправляв до Києва записувати саундтреки. Сергій навіть помістив до пасажирської частини літака десятьох трембітярів із триметровими трембітами.

Як минали зйомки?

Зйомки “Тіні забутих предків” проходили у Карпатах, в селі Криворівня, де відпочивав та надихався Михайло Коцюбинський. На відміну від колег, Сергій Параджанов мешкав у звичайній гуцульській хаті, ходив на весілля й похорони та їв місцеві страви, щоб краще відчути атмосферу.

Знімальна група


Жителів села теж запросили взяти участь у зйомках. Кажуть, через Параджанова зупинилася робота колгоспів – люди цілі дні проводили на знімальному майданчику, а вночі пили й розважалися з режисером. Закадрові голоси, які колоритною говіркою пліткують, трембітярі, люди в шинку, церкві, на весіллі – це місцеві гуцули. До того ж, Сергій вигадав гуцулам кілька традицій. Наприклад, момент, де на весіллі на Івана й Палагну одягають ярмо. Такого звичаю в гуцулів немає, однак Параджанов почув цю метафору в коломийці й захотів додати у фільм.

Зйомки тривали більше, ніж рік, а над деякими сценами доводилося працювати по кілька днів. Щоб відзняти останні кадри художникам-постановникам довелося розфарбувати срібною фарбою не лише головних акторів, але й листя, дерева та валуни. Режисер Василь Катанян, друг Параджанова, згадував, що під час однієї з подорожей Карпатами вони дивувалися, чому скеля восени відливає синім. А Сергій сказав: “Та це ж я пофарбував для “Тіней”! Невже досі не облізли?”

Срібний Іван Миколайчук


Одну із найдраматичніших сцен, коли Іван прощається з Марічкою, довелося знімати восени, хоча за сюжетом події відбуваються влітку. Для цього Лариса Кадочникова в легкій сорочці терпіла холодне повітря, вітер у горах і крижану воду, яку на них вилили для імітації дощу. Якось акторка навіть хотіла покинути зйомки, бо почала сумніватися, що з фільму щось вийде. Параджанов уже запросив  Валентину Малявіну зі стрічки “Іванове дитинство” Андрія Тарковського їй на заміну. Але після перегляду готових сцен акторка залишилася. Можливо, якби Лариса таки пішла, “Тіні забутих предків” перетворилися б на напівсюрреалістичний фільм, як “Цей смутний об’єкт бажання” Луїса Бунюеля, де одну героїню грали дві акторки.

Сцена з дощем


Деякі фрагменти через цензуру довелося перезнімати. Наприклад, сцена у церкві радянська влада назвала занадто пишним і “релігійно-багатим”.  Параджанову довелося облаштувати власний “храм” і знімати там, через що екстер’єр церкви у фільмі справжній, а інтер’єр – ні.

Операторська робота

Над візуальною частиною Сергій Параджанов працював із Юрієм Іллєнком, з яким вони часто сперечалися. Оператор наполягав, щоб камера була динамічна, рухалася разом із героями й “бігала”, тоді як Параджанову подобався статичний кадр, схожий на картину (як у його фільмі “Колір гранату”). Проте Юрій зробив по-своєму і не дарма: динамічна камера – одна із найвизначніших ознак кіномови “Тіней”.

Художником-постановником стрічки був український митець Георгій Якутович. Він разом із Сергієм зробив кадри такими, що хочеться ставити на паузу й розглядати їх.  До того ж, фільм знятий у кольорових та монохромних тонах, які змінюються залежно від життєвих обставин.

Реакція

Ні актори, ні сам Параджанов (хоч вважав себе генієм) не знали, як публіка сприйме стрічку. Вперше фільм показали гуцулам, які там знімалися, а офіційну прем’єру влада вирішила провести в Аргентині в межах кінофестивалю, оскільки там була велика українська діаспора. Сергій до Південної Америки не поїхав, бо пожартував, що йому “квиток в один кінець”. Партія такого гумору не зрозуміла. Втім, там прем’єра “Тіней” мала шалений успіх – фільм отримав спеціальний приз журі, а публіка аплодувала стоячи. Його, щоправда, могли побачити лише дорослі. Через сцену з оголеною Палагною (небачене тоді явище для радянського кіно) стрічка отримала рейтинг 16+.

Зйомка сцени з оголеною Палагною


Наступний показ провели в київському кінотеатрі “Україна”. Там після перегляду “Тіней” Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус провели акцію протесту й висловилися проти арештів дисидентів. Дзюба згодом зізнався, що переживав, аби Сергій не гнівався на те, що вони зіпсували йому прем’єру. Але режисер не злився – він і сам поділяв нонконформістські погляди колег-митців. “Тіні забутих предків” під назвою “Дикі коні вогню” показували за кордоном. Режисера називали генієм Годар, Трюффо, Антоніоні, Фелліні та Куросава. У Парижі на показ було годі потрапити – квитки одразу розкуповували.

Французький постер фільму


Сергій Параджанов співає “Вербовую дощечку” і говорить своє улюблене слово

“Тіні забутих предків” зробили Сергія Параджанова легендою. Ним захоплювалися Фелліні, Гуерра та Скорсезе. І, можливо, цей божевільно-неймовірний чоловік продавав малюнки Федеріко, а Тоніно називав “штаніною” – геніям пробачається. Зрештою, завдяки своїй творчості, Параджанов ніколи не буде забутим.

Кулик Тетяна

Читайте також:

Як дивитись “Мрійники” Бертолуччі?

Як грати у фільмі Інґмара Берґмана

Потоваришувати з французькою новою хвилею: 5 фільмів на всі настрої

Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Маєте запитання? Напишіть нам на pustoproject@gmail.com

  • Telegram
  • Facebook
  • Instagram

© Пусто, 2021