Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Як дивитися “Орландо” Саллі Поттер

– Та ж сама людина, ніякої різниці. Просто інша стать. Три людини, три жінки, три авангардистки любили роман “Орландо”. Перша – революційна письменниця, друга – експериментальна режисерка, третя – акторка-богиня. Одна з них померла, інші зняли кіно. І в поєднанні цих жінок не потрібно вибирати свою фаворитку, як у Йорґоса Лантімоса, а достатньо бачити мистецтво та розмитість гендерів. Вірджинія Вульф, Тільда Свінтон і Саллі Поттер презентують авангардне кіно для мас, яке може дивитися будь-хто в допитливому настрої. Бо воно красиве (вигадали нове слово: “скріншотабельне”), незвичне (акторка грала чоловіка не лише в “Суспірії”) та легке (ніяких феміністичних закликів, ніяких підтекстів – усе на поверхні). А ще, попри свою авангардність, ця стрічка отримала дві номінації на Оскар і безліч незалежних винагород.

Кадр із фільму “Орландо” Саллі Поттер


Рік: 1992 Жанр: історична драма з присмаком “феміністичного політичного драйву” та “краси красивої” Акторський склад: Тільда Свінтон, Квентін Крісп, Біллі Зейн

Про що?

Орландо живе в Англії XVII-го століття. Він схожий на жінку, і пояснює цю подібність тогочасною модою на денді. Герой сидить біля дерева і починає вкладати відчуття в слова: писати поему, мемуари чи то роман. Юнак – фаворит Єлизавети І, яка помирає. Вона залишає йому палац і земельну ділянку у спадок із однією умовою: “Не в’янь. Не засихай. Не старій”. І Орландо дослухається. В цій стрічці немає моторошних і повчальних історій, як у “Портреті Доріана Грея”: Орландо всього лиш за три століття старіє на 30 років (максимум!). Зраджує своїй нареченій, закохується в росіянку, нарікає на жінок, пише погані вірші, працює послом у одній із країн Сходу і…стає жінкою. У найбільш стресовий і стереотипний момент вияву чоловічої мужності Орландо впадає у транс і прокидається жінкою. “Та ж людина, ніякої різниці. Просто інша стать”. Все це супроводжується красивою операторською роботою та витонченою акторською грою. Їй (йому) байдуже на свою стать. Але суспільству – ні. Далі будуть красиві об’ємні сукні, заанґажовані буржуа, кохання з природою, звабливі американці та ліберальне XX-е століття. І Орландо допише свій, склеєний із відчуттів текст. Пам’ятаєте “Нестерпну легкість буття” Мілана Кундери? Орландо через Вірджинію Вульф і Саллі Поттер зміг/змогла прожити багато сценаріїв життя. І це – революційно. До речі, тут є дуже естетично оголена Тільда Свінтон, якщо когось це переконає подивитися.

This slideshow requires JavaScript.

Звідки взялась така ідея?

Коли Саллі Поттер було 14, ще не існувало “Голодних ігор” чи “Персі Джексона”, тому вона читала “Орландо” Вірджинії Вульф. Ця книжка не лише наштовхнула її на роздуми про гендерну нерівність, але й, за словами режисерки, гортаючи сторінки, вона вперше бачила в своїй голові повноцінний фільм. І якщо ви думаєте, що це дитяча мрійливість і  мила історія для преси, майте на увазі: Саллі в 14 знімала на 8-миміліметрову камеру, а в 16 належала до компанії британських режисерів і створювала авангардні короткометражки. Враження про роман “кумирки феміністок” Саллі законсервувала на 21 рік наперед і в 35 загорілася бажанням втілити його на екрані.

Поттер вигадала сценарій і зателефонувала Тільді Свінтон, тоді авангардній, доступній лише маленьким аудиторіям акторці. Режисерка бачила її в кількох фільмах, але крапку поставила розмова в парку про спільне захоплення романом “Орландо” Вірджинією Вульф.  Так любов до однієї книжки та бажання знайти форму для її змісту в кіно поєднали двох метрів режисури та акторства. Тоді ніхто не вірив, що можна екранізувати Вірджинію Вульф і Джеймса Джойса, бо це твори, де занадто багато потоків свідомості та метафізики. Тому Саллі в фінансуванні відмовили. Але на екранізацію погодилася радянська кінокомпанія “Ленфільм”. Після їхнього комерційного втручання впродовж восьми років, як було з “Патерсоном” Джима Джармуша, знайшлися всі спонсори. І хоча Саллі планувала витратити на зйомки 10 мільйонів доларів, назбиралося від сили чотири, та, на щастя, стрічка від цього не постраждала.

This slideshow requires JavaScript.

“Орландо” Саллі Поттер – це не екранізація “Орландо” Вірджинії Вульф. Це режисерське бачення ідеї тексту в сучасному контексті. З книги збереглося безсмертя, гендерна неоднозначність, деякі репліки та місця. До речі, щоб ввести в кіномову звертання письменниці до читача, Тільда ламає четверту стіну. Вона дивиться на нас, шукаючи підтримки в відповідальні моменти, говорить те, що нам слід запам’ятати, та не відводить погляду так, нібито ви товаришували чотири століття. Але Саллі викреслила багато літературних персонажів, вклала в їхні вуста інші слова та подекуди змінила розвиток подій: її Орландо живе до 1992 року, тоді як Орландо Вульф жила до 1928 року. У них різні кінцівки, бо мисткині живуть в різних соціальних контекстах: ми на шляху до вирішення питань гендерної рівності, а Вульф творила в епоху до Сімони де Бовуар і її через стать принижували. Більшу частину фільму знімали в Санкт-Петербурзі та Узбекистані. Костюми зшила екстраординарна дизайнерка Сенді Павелл (цього року вона, на наш превеликий жаль, не виграла Оскар за найкращий дизайн костюмів у “Фаворитці”). Оператором був послідовник Сергія Ейзенштейна та Дзиги Вертова Олексій Родіонов (вам не здалось, він росіянин), який із Саллі співпрацює досі. Головну роль виконала Тільда Свінтон. До цього вона знімалася лише в авангардних фільмах легендарного британського режисера Дерека Джармена, якого дивилася лише інтелектуальна каста суспільства. Але після контроверсійної жіночо-чоловічої ролі в фільмі Поттер її помітив Голлівуд і вона стала тією Тільдою Свінтон, перед якою схиляє голову і Джармуш, і Гуаданьїно, а ми – боготворимо.

This slideshow requires JavaScript.

Саллі Поттер теж після цієї стрічки отримала всесвітнє визнання в артхаусному просторі. Вона змогла знімати фільми з Джонні Деппом і Кейт Бланшет, про ліванця та ірландку в час, коли мусульманів ненавиділи всі, та чорні комедії про британську політику. Саллі була шокована: вона просто зняла фільм для себе, а вийшло для всіх.

Чим надихалася режисерка?

“Моя мати в дитинстві не дозволяла мені дивитися жорстоке кіно. Але я бачила картини братів Маркс, знаменитих коміків, які виробляють різні дикі анархістські штучки, і порушують всі правила. Я бачила багато американських мюзиклів, на кшталт “Ті, що співають під дощем” або “Семи наречених для сімох братів”. Я досі переглядаю ці фільми. Їхня грайливість і легкість полонить мене. Мене завжди цікавили смішні, дотепні й іронічні картини. Взагалі, у всіх моїх улюблених фільмів є відмінна риса – це ніжність. Брати Маркс були дуже ніжні. Вся ця їхня нецензурщина… Вони обливали нею один одного з такою любов’ю! Але коли я стала підлітком, переключилася на більш серйозне кіно: Годара, Берґмана, Ейзенштейна. А потім дісталася до Енді Воргола. А потім до підпільних режисерів: Стена Брекіджа та Майкла Сноу. І, звичайно ж, великі голлівудські фігури, на зразок Орсона Уеллса, поряд з ранніми індійськими фільмами і великою кількістю світового кіно. Все це я просто проковтувала” – Саллі Поттер.

Саллі Поттер на зйомках фільму “Орландо”


До “Орландо” Саллі знімала авангардне кіно, яке дивилося ще менше людей, аніж картини з Тільдою Свінтон. Воно було надекспериментальне в способах зйомки та сюжетах: режисерка розламувала героїв опери Пуччіні, показувала радянських жінок, які “і кінь, і бик, і баба, і мужик”, робила з кіногероїв суцільні символи. І у неї була своя маленька аудиторія. Але “Орландо” став першою стрічкою на межі авангарду та мейнстріму завдяки саме ніжності. Повернувшись в свої чотирнадцять, Саллі пригадала улюблене лагідне кіно та поєднала його з інтелектуальним. Вийшла геніальна комбінація. Саме такий симбіоз Годарщини та мюзиклів 60-их потім надихали Джармуша, Андерсона та навіть Нолана. А ми з задоволенням дивимося на це з друзями чи в кіно.

Саллі про те, чому ми в цьому матеріалі уникали слова фемінізм і про рівність, яку знімає в кіно:

“Я дійшла до висновку, що не можу використовувати в своїй роботі термін “фемінізм”. Не тому, що нинішній фемінізм відійшов від колись проголошених ним принципів: звільнення, гідність, рівність. Просто це слово стало тригером, який дратує багатьох людей. Вживаючи слово “фемінізм” в розмові, ви буквально бачите, як очі людей затуманюються від втоми. Тому я не використовую цей термін будь-де, крім кола моїх друзів і сім’ї, для яких це слово має інше значення. Крім цього, я не згодна, що термін “фемінізм” можна розглядати в контексті боротьби жінок – і тільки жінок! – за свої права. Я переконана, що жодна група людей на Землі не може бути незалежною від інших груп, вона з ними пов’язана. Тому для мене боротьба жінок – це ще й боротьба чорношкірих за свої права, це боротьба з антисемітизмом і всі інші види боротьби разом узяті. Це єдиний можливий спосіб думати про людське звільнення. Звичайно, я ніколи не забуваю, що історичне пригнічення жінок має до мене прямий стосунок і що це теж шматочок мене. Але я дійсно вважаю, що боротьба жінок за свої права – це частина великої боротьби за права всіх. Описуючи якусь одну боротьбу, ви тим самим описуєте їх усі. Усвідомлення цього пронизує всю мою творчість. Але мене не цікавить дидактика, повчання, полеміка… Я не хочу знімати фільми-маніфести. Як на мене, кінотеатр – це не найкраще місце для політичних виступів”.

Гуцалюк Дарія

Як дивитися «Леон Морен, священик» Жан-П’єра Мельвіля Як дивитись «Вона» Спайка Джонса? Кіновинагороди: як, кому і для чого

#СалліПоттер

Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Маєте запитання? Напишіть нам на pustoproject@gmail.com

  • Telegram
  • Facebook
  • Instagram

© Пусто, 2021