Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Щоб не плакати, я сміялась: Фріда Кало

Країни люблять перетворювати особисту трагедію митця в національне надбання. Змалку нам вкладають образи приречених пророків, страчених бунтівників і хворобливих дівчат, які “щоб не плакати, сміялись”. Що  більше випробувань випало на долю, то сильніший геній – формула нескладна і дієва. Бо великомучеників люблять усі. Мексиканці, наприклад, сакралізують образ “голубки”, яка лежачи писала портрети, мала гарні брови й носила квіти у волоссі. Спробуємо розповісти про справжню Фріду Кало за тавром страдниці.

Фріда, яка навчить вас правильно страждати


Фріда народилася в 1907 році в родині фотографа-атеїста Гільєрмо Кало і затятої католички Матільди Кальдерон. Між цими полюсами вона сформувала власну віру – в себе. У дитинстві хворіла поліомієлітом, через що одна нога перестала повноцінно розвиватися. Дівчинка страждала від комплексів, вислуховувала глузування однолітків, майже не мала друзів і тому, щоб не потонути в жалю до себе, почала займатися плаванням, футболом, боксом, багато читала й малювала. Батько вважав Фріду найрозумнішою з трьох дочок, ставився до неї найбільш прихильно й часто запрошував її допомогти на роботі. Час, проведений з ним у майстерні, помітно відобразився на майбутньому стилі Фріди.

Фріда в дитинстві


У 1922 році Кало вирвалась з-під домашнього контролю та вступила до Державної початкової школи, де навчалися діти еліти. Оточення енергійної й талановитої молоді допомогло їй частково позбутися комплексів і проявити вибуховий характер. Фріда одразу стала частиною клану “Качучас” (назва походить від форми капелюхів, які вони носили), угруповання з семи хлопців і двох дівчат, які обговорювали найгарячіші новини у культурній, політичній і соціальній сферах й зухвало відстоювали свої права. Так, наприклад, коли Фріду відрахували через погану поведінку, вона пішла до міністра освіти й поскаржилась на директора. Наступного дня надійшов дзвінок з наказом її відновити й залишити в спокої.

У тій же школі Фріда зустріла свого майбутнього чоловіка, 36-річного Дієґо Ріверу, якого запросили розписати стіни аудиторії. “Качучас” приходили подивитися, як працює маестро й викрикували глузливі фрази щодо його зовнішності. Попри те, що найголосніше виступала Фріда, вона  вже тоді повідомила друзів, що обов’язково народить йому дитину. Але тоді в неї був ще Алегандро Аліас, лідер “Качучас”. Їх спершу суто дружні стосунки переросли з часом в палкі почуття.

Саме з ним 17 вересня 1925 року Фріда поверталася додому, коли в їхній автобус врізався трамвай.

“Це було жахливе зіткнення. Воно було несильним, доволі тихим, повільним. Але постраждали всі, і я найбільше з усіх” – з щоденника Фріди.

Фріда після аварії


Металева труба проштиркнула її наскрізь, стягнувши весь одяг, а мішечок із золотим пігментом, який був у когось з пасажирів, лопнув і вкрив її тіло. Вона лежала між уламками, немов “закривавлений оголений янгол”. Три переломи в хребті, розтрощені таз і нога – у лікарні її збирали як пазл. Аварія прикувала дівчину до ліжка без жодних шансів знову ходити, тоді як Алегандро переїхав до Європи. Фріда боляче переживала розставання. Вона знову хвора, в чотирьох стінах і самотня. Відволіктися від руйнівних думок допомагало малювання: на гіпсі, який вкривав її тіло, не залишилось вільного місця. Тоді батько прикрутив до ліжка мольберт і дав пензлі, щоб донька могла виплескувати емоції на полотно. Фріда малювала те, що знала найкраще, – себе.

Перший автопортрет, 1926 рік.


На подив лікарів, Кало почала швидко одужувати. Вона терпіла численні операції, перев’язування, огляди і вже через півроку позувала перед батьковою камерою в чоловічому костюмі.

Фріда, яка носила чоловічі костюми до того, як це стало мейнстрімом


Нещасний випадок залишив родину майже без грошей, тому Фріді, яка тільки-но стала на ноги, довелось шукати спосіб заробітку. На думку одразу спало малювання, але Кало не була впевнена у своїй майстерності, тож вирішила спитати авторитетного чоловіка. 18-річна тендітна дівчинка схопила свої найкращі роботи й пішла на пошуки Дієґо Рівери. Фріда застала його в лісі за роботою.

“Піді мною стояла дівчина років 18–ти. У неї було гарне нервове тіло й ніжне обличчя, довге темне волосся. Густі брови сходилися на переніссі. Вони нагадували крила чорного дрозда” – описував цю зустріч Дієґо.

Фріда, якій зробили найдивніший комплімент у світі


Майстра вразила її діловитість і наполегливість. Він спустився й оглянув картини: “У цих полотнах були надзвичайна енергія й експресія, водночасно з істинною серйозністю. У них не було ніяких штучних прийомів заради оригінальності, властивих новачкам. Було очевидно, що ця дівчина – вроджена художниця”. Він попросив її написати ще одну картину, а сам пообіцяв прийти наступного дня й оцінити.

“Тоді я ще не усвідомив, що Фріда стала найважливішою частиною мого життя. І залишилась такою упродовж наступних 27 років”.

“В моєму житті було дві аварії: перша – коли в нас врізався трамвай, друга – зустріч із Дієґо” – так Фріда писала в своєму щоденнику. Їх називали парою “голубки й слона”: товстий, високий, непривабливий, до того ж атеїст і комуніст – не найкраща партія для ніжної, тендітної дівчини. Втім, невгамовна пристрасть, спільні захоплення ідеями соціалізму й мистецтвом пом’якшували контрасти.

Голубка й слон


Фріді імпонувала роль традиційної дружини, яка залишається “за чоловіком”, принаймні, спочатку.

“Дієґо – початок. Дієґо – будівник. Моя дитина, матір, мій наречений, художник, коханий, чоловік, друг, батько, син. Дієґо – я. Дієґо – Всесвіт. Відмінність в єдності. Але чому я кажу “мій Дієґо”? Він ніколи не буде моїм. Він належить тільки собі самому”.

Вона не вважала себе справжньою художницею, бо Дієґо “малює для народу, а я заради розваги”. Коли Ріверу запросили до США розписати Рокфеллер-центр, Фріда поїхала з ним, але залишалась в його тіні.

This slideshow requires JavaScript.


Художниця найдужче хотіла народити чоловікові сина, але через травму не могла виносити дитину. У 1932 році в неї стався найважчий викидень:  13 днів Фріда провела в лікарні. Опісля вона попросила чоловіка принести їй підручники з медицини, щоб зобразити свого ненародженого сина. Картина “Госпіталь Генрі Форда” передає паралізуючий відчай, який відчуває жінка, втративши дитину. Тут на горизонті індустріальний Детройт, вона в крові на лікарняному ліжку й червоні нитки, які пов’язують породіллю з ембріоном, зламаним тазом (причиною її горя), равликом (символом повільності родів) і квіткою, яку Дієґо приніс їй до палати.

Госпіталь Генрі Форда, 1932 рік.


Після цього США стали їй ще більш ненависними, вона хотіла повернутися додому, до Мексики. “Автопортрет на кордоні між Мексикою і Сполученими Штатами” поділений на дві частини: соковиту ліву з ацтекськими руїнами й задимлену індустріальну праву. “Промислова частина Детройта справді цікава; в іншому місто потворне й дурне” – писала Фріда. Картина “Тут висить моя сукня” демонструє те, наскільки художниця не вписується в американське середовище і наскільки воно їй чуже. Кало страждала від депресії, до того ж, її матір захворіла. Фріда встигла якраз на похорон.

This slideshow requires JavaScript.

Черговим ударом стала зрада Дієґо з її молодшою сестрою Крістіною. Цьому присвячене полотно “Всього лише кілька подряпин!”. Прочитавши в газеті про те, як якийсь чоловік вбив дружину двадцятьма ударами ножа, Фріда перенесла цю трагедію на своє життя й ретранслювала свої почуття щодо невірності.

Всього лише кілька подряпин, 1935 рік.


Втім, і Фріда не була зразковою дружиною. Вона мала довгі стосунки з кількома чоловіками й жінками одночасно, їй приписували навіть роман з Левом Троцьким. Після семи років подружнього життя Кало і Рівера розлучилися, хоч і ненадовго. Дієґо знову зробив пропозицію через деякий час, Фріда погодилась, але за умови, що їх пов’язуватиме лише платонічне кохання й взаємоповага.

“Від мене очікують почути скарги на страждання, спричинені Дієґо. Але я не думаю, що береги скаржаться, що між ними протікає ріка”.

Коли хочеш поскаржитися, шо він зраджує, але сама робиш те ж саме


Фріда ніколи не зображала себе усміхненою. Вона завжди напружена, серйозна, агресивна, сексуальна й епатажна. Зміст її картин трактують через образи, фігури й деталі на тлі. Тут жодної вигадки – все життя: “Я малюю саму себе, тому що знаю себе краще за інших. Я ніколи не зображую мрії або кошмари, лише власну реальність”. Її творчість – одночасно міцний зв’язок з прогресуючим світовим авангардом й ексцентрична автентична самобутність доколумбівського періоду. Критики зараховували її до сюрреалістів, що Фріда гостро заперечувала й навіть звинувачала їх у тому, що “ці інтелектуальні сучі діти розчистили дорогу всім Гітлерам і Муссоліні”.

Кало ніколи не церемонилась з висловами, казала все, що вважала потрібним, не подумавши про наслідки. Вона любила ходити в бари, пити текілу, фліртувати й співати.

This slideshow requires JavaScript.

Її єдина прижиттєва виставка відбулася в 1953 році, коли їй ампутували ногу й вона не могла рухатися. Фріду привезли на каталці, вбрану в її традиційному стилі. Вона сиділа в центрі зали з сигарою і пляшкою віскі й була, як завжди, неперевершена.

За тиждень до смерті Фріда Кало написала свою останню роботу «Viva la vida!»зі стиглими яскравими кавунами як символом кінця з написом: “Я весело чекаю, коли піду, і сподіваюсь ніколи не повертатися. Фріда”.

Писарева Ксенія

Посмертний лист Габріеля Гарсіа Маркеса редакції Пусто

Мисткині: визначити епоху за жінкою. Частина ІІ

Море хвилюється раз: фемінізм

Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Маєте запитання? Напишіть нам на pustoproject@gmail.com

  • Telegram
  • Facebook
  • Instagram

© Пусто, 2021