Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Фотографувати як Сінді Шерман

Кажуть, один в полі не воїн. Сінді Шерман, одна із найвпливовіших світових мисткинь, не згодна. Їй не вдавалося працювати з людьми, тому вона робила все самотужки: придумувала ідеї, шукала вбрання на блошиних ринках, фарбувалась і вкладала волосся. Після цього вона брала фотоапарат, виставляла світло, композицію, шукала вдалий ракурс, потрібну емоцію у дзеркалі, ставала у кадр і знімала. Так, саму себе. Ні, не егоїстично. Що слід робити, щоб ваші світлини експонували в MoMA,  колекціонери готові були заплатити за них кілька мільйонів доларів, а вас вважали найвпливовішим митцем?

Untitled Film Still #58 1980


Уникайте пояснень і назв.

На початку кар’єри Сінді якийсь критик порекомендував пояснювати сенс її робіт у невеликому описі поруч. Мовляв, це допоможе глядачам краще зрозуміти її.

“Спочатку я стривожилася через те, що мої світлини погано передають те, що я хотіла сказати. Але тоді зрозуміла, що це протилежність тому, що я хочу робити. Я не несу відповідальності за неправильне тлумачення своєї роботи. Люди або зрозуміли, або ні. У фото мають бути натяки, щоб люди могли створювати свої історії про них. Але я не хочу нав’язувати глядачам своє бачення. І знімки не повинні здаватися настільки реальним, нібито сьогодні їх знімали в студії. Я хочу, щоб вони були позачасові”.

Саме тому фотографиня ніколи не пояснює і не називає своїх робіт. Вона створює серії, де кожен кадр має свій номер. Це і є назва світлини. Однак, у одному із інтерв’ю, коли Сінді запитали, що вона сподівається сказати своїми роботами, Шерман відповіла: “Щоб люди не сприймали щось як належне і поважали те, чого не розуміють”.

          2. Позбудьтеся сильних емоцій на знімках.

Сінді переконана, що фотографії будуть працювати лиш тоді , коли на них буде амбівалентність, а не чітко зафіксовані емоції. Вона любить стоп-кадри: миті із фільмів, де персонажі розмиті, нічим непримітні, такі, яких важко відтворити на знімках. В одному із інтерв’ю Шерман згадує:

“В дитинстві я завжди була приклеєна до телевізора, я любила кіно. Я пам’ятаю, як натрапила на химерний футуристичний фільм, фінальна сцена якого мене зворушила: це була «Злітна смуга» Кріса Маркера. Тоді я не знала, що це жанр наукової фантастики, це було щось дивне, але привабливе. Зовсім випадково я побачила фільм Гічкока. Мені подобалося дивитися на його героїв, адже, щоб зрозуміти їх життя, доводилося їх відчувати”.

Вже в дорослому віці фотографиня запозичує образи англійського режисера для своїх робіт, оскільки в них є щось невідоме і приховане, що хочеться переосмислити. Сінді підходить до своїх світлин надто скурпульозно і будь-який надлишок емоцій вважає манірним і награним.

Untitled #96


      3. Пам’ятайте, що надихнути вас може все. Розповіді про СНІД – теж.

Сінді Шерман була пізньою дитиною. Дорослі не звертали увагу на дівчинку і та часто переодягалася, змінювала зачіску та фарбувалася, щоб вони її помітили. Не спрацювало. Вони тільки раділи, що дитина знайшла собі забавку і не займає їх. Проте це дитяче захоплення Сінді переросло у справу її життя. Вже у коледжі вона почала фотографувати себе у різних образах, надихалася фільмами Альфреда Гічкока, Жана-Люка Годара, “B-movie” (малобюджетні американські стрічки) і створила серію робіт “Кадри із фільмів без назви”. Кожна світлина із цієї серії нагадувала американцям героїнь якихось фільмів, хоча фотографиня стверджує, що це збірні та стереотипні образи жінок, тому впізнавані.  “Часом люди говорили, що можуть назвати фільм, що стоїть за тією чи тією фотографією, але, насправді, я ніколи не мала на увазі якусь конкретну стрічку”. Ці роботи сколихнули американське суспільство і ЗМІ, адже до того була думка, що фотокамера ніколи не бреше, тоді як камера Шерман бреше завжди. Однак саме через цю брехню мисткиня намагалася знайти істину та ідентичність. Хоча є кілька конкретних світлин, які надихнули Сінді на створення інтерпретацій. Так, наприклад, вона використовує зображення Мерилін Монро, щоб підкреслити штучність пози та виразу лиця. Замість привабливої сукні Шерман одягає повсякденний одяг, замість усмішки – похмуре обличчя. Попри це, світлини схожі. “Це все макіяж, – пояснює Сінді. – І шкарпетки, засунуті в бюстгальтер”.

Але мисткиню надихає не тільки кінематограф чи фотографії. Під час епідемії СНІДу у США у 1980-их фотографиня чула багато історій про розкладання людських тіл. Завдяки цьому вона створила серію робіт, використавши  речовини, які нагадують кров, блювоту, прищі та шрами і манекени, які імітують статеві акти.

Untitled #175


Працюйте наодинці і покладайтеся на власні відчуття.

За винятком кількох невдалих досвідів, Шерман завжди працює сама. Каже, що вона безнадійний співробітник і, коли працює з кимось, погоджується на погані ідеї. На своїх світлинах фотографиня сама створює декорації, грим, зачіску та підбирає одяг. Окрім реквізиту і камери, Сінді використовує дзеркало для досягнення потрібного виразу лиця.  “Я пробувала використовувати родичів або друзів, одного разу я навіть найняла помічника. Але, навіть заплативши гроші, я хотіла викинути їх зі студії. Я відчувала, що тисну на них. Для них це було розвагою, щось типу гри в переодягання. Для мене ж це не було грою. Крім цього, я зрозуміла, що сама не знаю точно, що хочу побачити перед собою, а тим паче не можу пояснити це комусь іншому. Коли я позую, дивлюся в дзеркало, намагаючись викликати в собі щось – і сама не знаю, що мені потрібно поки не побачу цього”.

Untitled #571


Заберіть своє “я” із кадру (навіть якщо ви фотографуєте автопортрети)

Фотографиня завжди заперечувала присутність себе на своїх світлинах. Вона – героїня Гічкока чи Годара, жертва насилля, лялька, нещасна дружина чи впевнена жінка,  Мерилін Монро чи Енді Ворґол, але ніколи не Сінді Шерман. “Люди припускають, що автопортрет самозакоханий, і ви намагаєтеся розказати щось про себе; фантазії або автобіографічну інформацію. Але, насправді жодна з моїх робіт не стосується мене або мого особистого життя”. Однак у одному з нещодавніх інтерв’ю для The New York Times фотографиня розповідає, що після років терапії їй таки вдається бачити себе в своїх роботах. Мовляв, ще з дитинства вона звикла змінювати образи, щоб сподобатися своїм братам і сестрам: “Я почувалася так, ніби постійно доганяла їх, мовляв «Ей, пам’ятаєш мене? Не забувай про мене!» Було легко стерти себе, нанести якийсь образ і сказати: «Може тепер ви пам’ятатимете мене» або «Як щодо цього або цього персонажа?»”. Зараз фотографиня каже, що їй трошки комфортніше дозволяти частинам себе проявитися.

Untitled Film Still #48


«Її роботи дечим передбачили епоху медіа, в якій ми живемо зараз, і також повністю на неї реагують», – каже кураторка фотографії MoMA Єва Респін. – Багато молодих художників мають завдячувати дослідженню Шерман не тільки ідентичності, але й способу представлення. Тепер ми всі вважаємо цілком очевидним, що фотографія може бути відфотошоплена. Ми живемо в епоху YouTube, реаліті-шоу та перебудови, де ви можете бути ким завгодно в будь-який момент дня. Однак Сінді була однією з перших, хто досліджував ідею податливості та мінливості особистості”.

Після серії робіт “Кадри з фільмів без назв” багато хто намагався зробити із неї “свою”: феміністки, постмодерністи, постструктуралісти, пост-всі. А вона – заперечує будь-яку теорію. Каже, що її роботи є тим, чим вони є, і добре, якщо вони трактуються, як феміністичні. Зараз вона живе в Нью-Йорку, співпрацює із модними брендами, продає світлини за мільйони доларів і веде Інстаграм. А ще – надихає бачити приховане.

Марія Глух

Читайте ще:

The shorter – the better: короткометражки

Марк Шагал: як живим потрапити у Лувр?

Посмертний лист Габріеля Гарсіа Маркеса редакції Пусто

Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Маєте запитання? Напишіть нам на pustoproject@gmail.com

  • Telegram
  • Facebook
  • Instagram

© Пусто, 2021