Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Марк Шагал: як живим потрапити у Лувр?

Марк Шагал народився мертвим, вчив французьку 30 років і, попри шестирічне перебування в Нью-Йорку, не розмовляв англійською. Він казав, що правила не лізуть йому в голову, дружина завжди має рацію, а Пікассо, безперечно, геній, хоча “шкода, що не малює”. Марк увібрав у себе всі модерні напрями, не належав до жодного і казав, що мистецтво – це не школи і течії, а стан душі. Як із провінційного білоруського містечка вирости в художника, заради якого зробить виняток Лувр?

Народіться мертвим. Скажіть, що хочете бути художником у єврейській сім’ї. Не витрачайте зусилля на навчання в школі та академічний живопис і кажіть, що ви все вмієте.

У день, коли художник з’явився на світ, у Вітебську спалахнула пожежа. Напевне, Марк злякався настільки, що вирішив народитися неживим.

“Але головне, народився я мертвим. Не хотів жити. Така собі, уявіть, бліда грудочка, що не бажає жити. Так ніби надивилася картин Шагала. Її кололи шпильками, занурювали у відро з водою. І нарешті вона слабо нявкнула”.

Марк, звісно, не пам’ятав цього. Перший його спогад – корито, другий – дім і генделик. Про пологи йому розповіла мама. Ця жінка народила дев’ять дітей. Перший із них сказав щось на кшталт: “Мам, я хочу бути художником”.

Вона ж розуміла, що в сина талант, і не розуміла, за що їй така кара: хлопчик отримував двійки з усіх предметів, окрім малювання. На останньому Марку, за його ж словами, не вистачало тільки трону. У єврейській родині, де тато щоранку ходив до синагоги, таке прагнення не заохочувалося. Сестри використовували картини Шагала для того, щоб витирати ноги, мовляв, живопис для того й існує, а дядько взагалі відмовлявся тиснути племінникові руку. Марк в сльозах збирав свої роботи з підлоги і таки домігся свого: його віддали вчитися до Пена Єгуди, білоруського художника єврейського походження, який працював у реалістичному стилі. Однак це юнаку не підходило: йому хотілося писати фіолетових корів, а не змальовувати гіпсову голову Вольтера. Він залишив Пена, підібрав 27 рублів, які батько кинув йому під стіл, і вирушив у Санкт-Петербург, до школи мистецтв.

“Все одно,  подумав я, – з грошима або без – неважливо. Невже ніхто не напоїть мене чаєм? І невже я не знайду хоч кірку хліба де-небудь на лавці або на столику? Недоїдені шматки зазвичай так і залишають загорнутими в папірець.Головне – мистецтво, головне – писати, причому не так, як всі”.

Марку знадобилося два роки, аби зрозуміти: в цій школі нічого не вчили. Тому він вступив у школу Леона Бакста, майстра станкового живопису.  Той казав, що Марк на неправильному шляху, що він зіпсований, але не остаточно, і не помічав його робіт.

“Це було вище моїх сил. Напевно, я взагалі не надаюся до навчання. Або мене не вміли вчити. Недарма ж ще в середній школі я був поганим учнем. Я здатний тільки слідувати своєму інстинкту. Розумієте? А шкільні правила не лізуть мені в голову”.

Однак якось, прогулявши три місяці занять, Шагал приніс картину і Бакст похвалив його. А ще сказав, що збирається в Париж. Юнак захотів разом із ним відвідати французьку столицю, але художник дав йому 100 франків, щоб той навчився ґрунтувати картини, а сам – поїхав.

Зустріньте кохану жінку, проживіть декілька років у Парижі і поверніться, щоб з нею одружитися. Обережно: вам доведеться 10 років прожити у Росії, адаптовуючись під комунізм.

Якось, зайшовши в гості до своєї подруги, Марк зустрів Берту Розенфельд. Вона швидко пішла, кинувши на хлопця ледь помітний погляд. Того дня вони зустрілися на мості.

“Вона одна, зовсім одна. З нею, не з Теєю (прим. ред.: Тея – подруга Марка), а з нею повинен я бути – раптом осяює мене! Вона мовчить, я теж. Вона дивиться – о, її очі! – я теж. Ніби ми давним-давно знайомі і вона знає про мене все: моє дитинство, моє теперішнє життя і що зі мною буде; як ніби завжди спостерігала за мною, була десь поруч, хоча я бачив її вперше. І я зрозумів: це моя дружина. На блідому обличчі сяють очі. Великі, опуклі, чорні! Це мої очі, моя душа.Тея вмить стала чужою і байдужою. Я увійшов до нового будинку, і він став моїм назавжди”.

Він малював її портрети у стилі ню, майже не торкаючись, а вона приносила йому молоко, тістечка і чекала на нього шість років. Спочатку – з Петербурга, потім – з Парижа. Адже 1910 року депутат Винавер купив дві картини Шагала та погодився виплачувати йому щомісячну допомогу. Так художник поїхав у Париж. Там він вступив у художню академію, навчився техніки гуаш, познайомився з Модільяні, Пікассо, Аполінером тощо. Але його сентиментальність, почуття гумору та кольорові рішення в картинах були чужі столиці Франції, де домінував кубізм.

“Тільки величезна відстань, яка відділяла моє рідне місто від Парижа, завадила мені втекти додому одразу, через тиждень або місяць. Я б з радістю придумав якусь надзвичайну подію, щоб мати привід повернутися. Кінець цим сумнівам поклав Лувр.Блукаючи круглим залом Веронезе або залами, де виставлені Мане, Делакруа, Курбе, я вже нічого іншого не хотів.”

Його картини ніхто не купував, тому траплялося, що Шагал ділив оселедець і шкірку від хліба на два дні. Друзі згадували, як перш ніж зайти в майстерню, їм потрібно було зачекати, доки Марк вдягнеться – художник писав нагим, аби не забруднити свій єдиний одяг.

У гостях в Аполлінера Шагал познайомився із Гервартом Вальденом, німецьким видавцем. Він запропонував Марку підготувати картини для Осіннього салону в Берліні. Художник погодився і поїхав у Німеччину, де в 1914 році відбулася перша виставка його робіт. Натхненний успіхом, Марк повернувся у Білорусь, щоб одружитися із Бертою і забрати її в Париж. Але почалася Перша світова, кордони закрили й молоде подружжя залишилося в Росії. Так Шагал заснував у Вітебську художню школу, куди запросив викладати провідних російських художників. Замість того, щоб спокійно писати картини, він прагнув із простих людей зробити творців. Проте в його школі влаштували бунт, мовляв, зелені корови та летючі коні не мають нічого спільного з ідеологією Маркса чи Леніна. На що художник сказав: “Хай ваш Маркс воскресне, якщо він такий розумний, і все вам пояснить” – подав у відставку і разом з дружиною переїхав у Москву.

Тим часом, 1923 року, у Парижі сюрреалізм став головним інтелектуальним рухом, і мрійливі бачення Шагала сприйняли як новаторські. За словами лідера сюрреалістів Андре Бретона, “жодна робота не була настільки магічною”, як робота Шагала. Марка офіційно запросили приєднатися до руху, але він відмовився. У 1927-у році мистецтвознавець та історик Моріс Рейналь включив Шагала до своєї книжки “Сучасні французькі художники”, що остаточно затвердило місце Марка в мистецтві. У своїй автобіографії він згадував:

“Поет Рубінер, мій добрий приятель, писав з Німеччини:“Ти живий? А говорили, ніби тебе вбили на фронті.Чи знаєш, що ти тут став знаменитістю? Твої картини породили експресіонізм.Вони продаються за великі гроші. Але не сподівайся отримати що-небудь від Вальдена.Він вважає, що з тебе досить і слави”.Ну і добре.Краще буду думати про близьких: про Рембрандта, про маму, про Сезанна, про дідуся, про дружину.Поїду куди завгодно: в Нідерланди, на південь Італії, в Прованс – і скажу, розриваючи на собі одяг:– Рідні мої, ви ж бачили, я до вас повернувся. Але мені тут погано. Єдине моє бажання – працювати, писати картини. Ні царській, ні Радянської Росії я не потрібен. Мене не розуміють, я тут чужий. Зате Рембрандт вже точно мене любить”.

Зрештою, Марку Шагалу дали дозвіл покинути СРСР і він разом із дружиною та донькою повернувся в Париж.

Творіть, зважайте на антисемітські настрої і завжди повертайтеся в Париж. Пам’ятайте, що найбільші трагедії минають, продовжуйте обожнювати Лувр і остерігайтеся ліфтів.

Після повернення у Париж, Шагал познайомився з Амбруазом Волларом, одним із найбільших арт-дилерів ХХ-го століття. Він замовив у Марка ілюстрації для байок Лафонтена, а потім – Біблії. Марк був одним із небагатьох художників, які писали для різних релігійних конфесій. Він створив вітражі для католицького собору в Мецці, протестантської церкви в Цюріху та синагоги в Єрусалимі. Його картини можна побачити в колекціях арабських шейхів.

Під час свого другого візиту до французької столиці Шагал познайомився з Пабло Пікассо. Митець згадував, що Аполлінер, відмовився представляти його іспанському художнику під час першого перебування в Парижі, бо всі його друзі закінчували самогубством. Хоча Марк вважав Пабло генієм, Шагалу не подобались його роботи. “Сандрар переконував мене, що я можу відмінно порозумітися з гордовитими кубістами, для яких я порожнє місце. Мене їхні затії нітрохи не обурювали. “Нехай собі їдять на здоров’я свої квадратні груші на трикутних столах”, – думав я”. Натомість Пікассо дивувався Марковому відчуттю світла й оригінальності образів. “Не знаю, звідки у нього ці образи. . . . – казав Пабло. – У нього, мабуть, янгол у голові”.

Під час Другої світової війни нацисти почали кампанію проти модерного мистецтва. Все експресіоністичне, абстрактне, сюрреалістичне, інтелектуальне, єврейське чи іноземне вважалося дегенеративним. Всі роботи – спалювали. Натомість звеличували традиційний німецький реалізм, який був доступний і відкритий для патріотичної інтерпретації. Спалювали не тільки картини, але й людей. Після початку Другої світової для євреїв залишатися  в Європі було небезпечно. Марк не цікавився зовнішнім світом, тому з Парижа виїхав аж у 1941 році. Це трапилося завдяки директору Музею сучасного мистецтва, який вніс Шагала до списку єврейських художників, що перебувають під загрозою нацистських переслідувань. Так він переїхав у Нью-Йорк та забрав із собою 600 кілограмів пензлів, фарб і картин.

Американські художники ще не розуміли і не любили мистецтва Шагала. За словами Баал-Тешув, автора і критика, “у них було мало спільного з фольклорним оповідачем російсько-єврейського походження зі схильністю до містицизму”. Паризька школа, яку називали “паризьким сюрреалізмом”, мало що для них значила. Однак це змінилося, коли П’єр Матісс, син Анрі Матісса, став представником Шагала і провів виставки в Нью-Йорку і Чикаго в 1941 році. Марк експериментував: створював гобелени, гончарні вироби, мозаїки і вітражі. Найвідомішим його замовленням було “вікно миру” для будівлі Секретаріату Сполучених Штатів в Нью-Йорку.

Йому подобалося гуляти по Мангеттену, їсти штрудель, фаршировану рибу і читати єврейські газети. Коли Марк зображав Вітебськ, що палає, його палітра темніла. Після смерті Белли,  музи, коханки і найкращої критикині Шагала, “все стало чорним”.

“З тих давніх пір і донині вона, одягнена в біле або в чорне, ширяє на моїх картинах, осяває мій шлях в мистецтві. Жодної картини, жодної гравюри я не закінчую, поки не почую її «так» або «ні»”.

Він настільки страждав, що перші декілька місяців не міг малювати.

Після війни Марк повернувся у Францію. Двічі одружився, мав сина.  З жовтня 1977 по січень 1978 року в Луврі проходила виставка робіт Марка Шагала, на честь його 90-річного ювілею, хоча до цього, за правилами Лувру, роботи за життя авторів у музеї не виставляли. Художник натомість уникав уваги, тому, коли до нього підходили прихильники, вдавав, що вони помилилися.

Марк Шагал помер 28 березня 1985 року в ліфті. Не хотів бути сучасним, а залишатися диким, неприборканим, кричати, плакати, молитися. Він не любив гречану кашу з молоком, забирав усі кубики цукру в ресторані і щонеділі водив сина в Лувр. У дитинстві він просив Бога бачити цей світ не таким, яким його бачать інші. Бачив.

Марія Глух

Читайте ще:

Василь Симоненко: як кохати вертихвістку

Інструкція від Сандро Боттічеллі: як вижити у Флоренції XV століття

Батько-модерніст, син-експресіоніст: Клімт і Шіле

Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Маєте запитання? Напишіть нам на pustoproject@gmail.com

  • Telegram
  • Facebook
  • Instagram

© Пусто, 2021