Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Людина-пиріжок: Луїс Бунюель у 8 словах

Луїс Бунюель – божевільний геній, авангардист, майстер фантасмагоричного кіно, сюрреалістичний режисер і людина-пиріжок. Чому пиріжок? Бо переглядаючи фільми цього мексикано-іспанського митця, ми ніколи не знаємо, яку начинку він у них сховає. Ну, це ми так кажемо. А сам режисер просто зазначав, що його прізвище співзвучне з іспанським “buñuelos”, що означає “пиріжок”. Одного разу 1978 року в Мексиці його нагороджували “Національною премією мистецтва” і на медалі так і написали – “buñuelos”. Розповідаємо про інші веселі (і не дуже) ситуації в житті митця та чому Луїс Бунюель – одна з найцікавіших особистостей ХХ століття.

Луїс Бунюель пафосно курить цигарку


Скандали (або Бунюель проти всіх)

Все життя Луїса супроводжували  суперечки, перипетії та скандали – публічні та особисті. Спершу він, хлопець із заможної іспанської сім’ї, на якого покладали величезні надії, сказав матері, що стане режисером. Сльози, крики, розчарування. На початку ХХ століття таке бажання звучало майже так само, як “Мамо, я хочу піти в цирк.” Луїс Бунюель народився 22 лютого 1900 року і називав себе “ровесником кінематографу”. Тоді цей вид мистецтва тільки зароджувався і новина про хист юного Луїса до кіно була для його матері трагедією. Щоправда, вона все одно дала йому гроші на зйомки “Андалузького пса”.

Більшу частину з них Бунюель пропив у паризьких кабаках, але згодом опам’ятався, взяв під руку Сальвадора Далі, створив свій перший фільм і  познайомився із новим видом скандалів – публічним. Фільм не заборонили, як це сталося із наступною картиною “Золоте століття”, але на нього регулярно скаржилися в поліцію. Деякі глядачі після відвідин кінотеатру просили якнайшвидше зняти стрічку з прокату і стверджували, що “цей непристойний та жорстокий фільм необхідно негайно заборонити”. Режисер казав, що під час перегляду “Андалузького пса” у двох вагітних жінок стався викидень.

Кадр з фільму “Андалузький пес”


Після прокату “Андалузького пса” проти Бунюеля були налаштовані не лише глядачі в кінотеатрах, але й самі сюрреалісти. Спершу вони схвально відгукнулися про цю стрічку та аплодували на прем’єрі. Та потім фільм став популярним, приносив прибуток, а режисер погодився надрукувати сценарій у газеті. Сюрреалісти звинуватили Луїса у тому, що він продався, зрадив їхнім життєвим принципам і відтоді  плювалися на все, що він робив.

З цього скандали в житті іспанця лише починалися. Через деякий час він вирішив зняти ще одну стрічку – “Золоте століття”, якою хотів розкритикувати буржуазні цінності тодішньої Європи. Цього разу скаргами до поліції не обійшлося. Мало того, що фільм відкрито висміював буржуазію, критикував інститут шлюбу та релігію, так він ще й містив у собі відверті сцени. Стрічка протрималася в прокаті шість днів, після чого на кінотеатр напали якісь радикальні угрупування. Вони поздирали картини сюрреалістів, що висіли у фойє, зламали крісла та кинули вибухівкою в екран. Після цього інциденту “Золоте століття” заборонили на п’ятдесят років. Шарль де Ноайль, продюсер стрічки й друг Бунюеля, втратив членство у Жокейському клубі, а його матері довелося їхати до Рима на зустріч із Папою, адже ходили плітки про те, що Шарля хочуть відлучити від церкви.

Кадр з фільму “Золоте століття”


Ще один скандал трапився із Бунюелем через стрічку “Вірідіана”, яку він після більш ніж двадцяти років “мексиканського” періоду випустив у Іспанії. Міністр інформації та туризму негайно заборонив цей фільм, а директор іспанської Сінематеки, котрий прийняв у Каннах приз за цю стрічку, був примусово відправлений на пенсію. Франциско Франко, який тоді був на чолі влади в Іспанії, зацікавився скандалом,  переглянув фільм, однак нічого поганого не знайшов і йому навіть сподобалося. Тим не менш, відмовляти міністра від заборони стрічки він все одно не став. Фільм називали богохульним, а режисера – Дияволом. Коли його показали в Італії, генеральний прокурор Мілану подав на Луїса в суд і Бунюель міг потрапити до в’язниці на рік, якщо його нога ступить на італійську землю. На щастя, цей вирок згодом скасували. Проблема була в тому, що на фільм скаржилися, наче він змушує людей зректися віри, критикує релігію і церкву. Насправді ж це просто стрічка про доброту, наївність та непохитну віру, яка зазнає грандіозного краху.

Кадр з фільму “Вірідіана”, який Бунюель побудував за принципом “Святої вечері”


Через свій іспанський запал і  складний характер у режисера часто виникали й локальні скандали на знімальних майданчиках. До прикладу, працюючи над своїм останнім фільмом “Цей смутний об’єкт бажання” Бунюель посварився із головною акторкою і вона, гримнувши дверима, пішла геть. Оскільки частина фільму з нею вже була відзнята, грошей та часу не вистачало, режисерові довелося просто взяти на роль іншу жінку й закінчити фільм вже з нею. Найцікавіше те, що глядачі не помітили, що в середині кіно головну героїню раптом грає інша акторка. І не просто схожа, а зовсім інша: за зростом, обличчям, волоссям – усім. Ось, що означає “бунюельщина”. Луїс був настільки сюрреалістом, що глядачі вже навіть не звертали на таке уваги.

Кадр з фільму “Цей смутний об’єкт бажання”


Сни

Сни – це сюрреалізм, а сюрреалізм – це Луїс Бунюель. Сновидіння відіграли чималу роль у його режисерських роботах. Навіть перша стрічка “Андалузький пес” була повністю створена зі снів Луїса та Сальвадора Далі. Згодом вони з’являться і в інших його роботах, як, наприклад, у “Денній красуні”. А фільм “Скромна чарівність буржуазії” – це взагалі сон у сні.

“Ей, Катрін, а ти знаєш, що тебе уві сні відшмагають?”


“В нашу пам’ять постійно вторгаються різні сновидіння і фантазії, і, оскільки ми схильні до спокуси вірити в реальність уявного, все закінчується тим, що ми сприймаємо вигадку за правду.” – Луїс Бунюель

Водночас, Бунюель не любив, коли його фільми трактували за допомогою психоаналізу чи нарікали фрейдистськими. Звісно ж, там є місце Фрейду, але, як казав сам режисер: “Це не найголовніше”.

Бог

У Луїса Бунюеля з Богом ледве не love/hate стосунки. Ще дитиною він навчався у Колехіо дель Сальвадор – єзуїтській школі. Там маленький Луїс вивчив багато молитов, прочитав Біблію (майже вивчив її напам’ять) та розсварився з Богом. У своїх фільмах він часто – навмисне й ні – критикував релігію. І в “Золотому столітті”, і у “Вірідіані”. Але так само часто Бог “приходив” до Луїса у вигляді натхнення і так з’явилися інші шедеври режисера. Наприклад, “Симеон Пустельник” – історія про людину, спокусу та істину, чи “Назарін” про священика та його шлях до віри й доброти.

Бунюель не любив називати себе атеїстом так само, як і католиком.

“Атеїзм – мій, принаймні, – призводить до визнання непояснюваного. Весь наш світ – таємниця. Я вибрав своє місце, я живу у світі, що повний таємниць. Мені нічого не залишається, окрім як поважати їх. І якщо б ми могли віддати нашу долю в руки випадку і спокійно визнати таємницю нашого життя, ми могли б наблизитися до щастя, яке чимось схоже на невинність”

Орсон Веллс, відомий американський режисер, казав про Бунюеля так: “Глибоко віруюча людина, яка може ненавидіти Бога так, як може його ненавидіти лише християнин, так ще й іспанець до мозку і кісток. Я думаю, що він  найбільш релігійний режисер у всій історії кіно”.

До речі, Луїс Бунюель іноді жартував, що в його “бласфемії” у кіно винна іспанська мова. Він вважав її найбільш богохульною через те, що “богохульство – це суто іспанське мистецтво. В Мексиці, наприклад, де впродовж чотирьох століть був повсюдний сильний іспанський вплив на культуру, я жодного разу не чув достатньо міцного богохульства. В Іспанії ж воно може зайняти два-три рядки тексту. За необхідності навіть стати “молитвою навпаки””.

Кадр з фільму “Симеон пустельник”


Дух авантюризму, п’янства й (іноді) містики

Життя Луїса Бунюеля можна було б з легкістю перетворити на ще один його сюрреалістичний фільм. Чого тільки він не встиг зробити – і орден заснувати, і у спіритичних сеансах участь взяти, і в Америку задарма поїхати, і людей гіпнотизувати.

Коли сидиш на роботі, а краще б Ордени засновував


У 1920-х роках Бунюель відвідав Толедо – одне з найпрекрасніших міст Іспанії, де змішалися іудейська, мусульманська й християнська культури. Якось Луїс добряче випив у одній з місцевих таверн і пішов гуляти у двір біля старовинного готичного собору. Раптом він з пустоти почув спів птахів (справді добряче випив) і голос, який наказував йому негайно йти до монастиря кармелітів (ми гадки не маємо, що пив Бунюель). Підкорившись голосу з нікуди, хлопець прийшов до монахів і заявив, що він хоче вступити в їхній орден. Звісно ж, вони побачили, що він п’яний та випровадили його. Наступного дня Луїс Бунюель твердо вирішив: якщо не може вступити в орден кармелітів, він має заснувати свій. Так з’явився “Толедський орден”. Доєднатися до нього було доволі легко: необхідно внести у спільну касу 10 песет на проживання та харчування. Важче було пройти ініціацію: члени ордену на чолі з Бунюелем разом із новачком напивалися до втрати пам’яті та мусили провести цілу ніч без сну, сновигаючи вулицями міста.

“Перебуваючи у стані, близькому до марення, підкріпленому вином, ми цілували землю, залазили на дзвіницю собору, будили дочку полковника, адреса котрої була нам відома, слухали серед ночі через стіни монастиря Санто-Домінго співи віруючих і монахів. Ми гуляли, голосно читали вірші, які дзвінко резонували від стін древньої столиці Іспанії, цього іберійського, вестготського, єврейського та християнського міста. Одного разу пізно вночі, в снігопад, ми з Угарте почули голоси дітей – великого хору, який розспівував табличку множення (примітка від авторки: можете уявити, скільки вони там пили). Голоси час від часу обривалися, ми чули сміх і суворий голос вчителя. Потім арифметична пісня продовжувалася. Залізши на плечі друга, я заглянув у вікно, але спів одразу припинився. В темряві я нічого не побачив. Там панувала тиша.”

Луїс та його друзі


Це не єдина “авантюрщина”, яка трапилася в житті Луїса Бунюеля. Йому часто щастило, а доля, вірив він у неї чи ні, підкидала режисерові вдалі можливості. Після прем’єри “Золотого століття” до іспанця підійшов представник величезної американської кінокомпанії “Метро-Голден-Майєр” і сказав: “Я бачив “Золоте століття”, воно мені страшенно не сподобалося. Я особисто нічого в ньому не зрозумів, але все одно я вражений. Я пропоную вам поїхати у Голівуд і зайнятися там освоєнням найкращої американської техніки. Я відсилаю вас туди, оплачую дорогу, ви будете там півроку, отримуватимете по 250 доларів на тиждень (на той час чимала сума). Перед вами таке завдання: дивитися, як знімають фільми. Потім ми вигадаємо, що з вами робити”.

В Америці Луїс Бунюель робив усе – від переглядів незмонтованих фільмів його приятеля Чарлі Чапліна до зйомок у епізодичних ролях різних стрічок. Оскільки він був іспанцем, Бунюеля часто просили зіграти якогось мексиканця чи латиноамериканця, на що він охоче погоджувався. Однак, його перебування в США також завершилося скандалом. Якось, прийшовши на знімальний майданчик, Луїс побачив актрису Лілі Даміт, на той час богиню кіно. Йому так сильно не сподобалася її “штучна гра”, що він обізвав жінку одним дуже некрасивим лайливим словом і Даміт наполягла на його поверненні до Європи.

Бунюель цікавився гіпнозом і навіть навчився маніпулювати людьми з його допомогою. Він вмів вводити їх в транс і змушувати заснути. А ще грався зі спіритичними сеансами та, подейкують, змусив стіл левітувати. Сюрреаліст, що тут скажеш.

Франція

У 25-річному віці Бунюель прибув до Парижа, в якому, як завжди, кипіло культурне життя. Там він почав часто ходити в кінотеатри (іноді тричі на день), позичав у свого друга посвідчення кореспондента і ходив на американські фільми чи новинки авангардного кіно. Тут, у Парижі, Бунюель вперше побачив важливу для нього стрічку “Броненосець Потьомкін” Сергія Ейзенштейна, з яким він згодом познайомився. “Вийшовши з сеансу, десь в районі площі Алезіа, ми готові були будувати барикади! Довгий час я казав, що вважаю цю картину найкращою в історії кіно.” – розповідав згодом іспанець. Тоді ж Луїс відкрив для себе кінокартини Фріца Ланга й остаточно вирішив, що хоче бути режисером.

З Далі та Лоркою юнак був знайомий ще з університету, та саме в Парижі він зустрів тих, хто найменували себе сюрреалістами. “Ця зустріч відбулася в кафе “Сірано”, де група збиралася щодня. З Луї Арагоном і Ман Реєм я вже був знайомий. Мені представили Макса Ернста, Андре Бретона, Трістана Тцару, Рене Шара, П’єра Юніка, Тангі, Жана Арпа, Максима Александра, Маґрітта. Вони всі потиснули мені руку, пригостили вином і пообіцяли бути на прем’єрі “Андалузького пса””.

Сюрреалісти в Парижі


У Парижі були перші “проби плівки” для Бунюеля і, хоч більшість часу він все ж працював не тут, до Франції він все одно іноді повертався для зйомок своїх картин.

Мексика

У цій країні Бунюель створив 20 з 32 своїх робіт. Йому довелося втекти сюди після Громадянської війни в Іспанії.

“Латинська Америка настільки мене не приваблювала, що я казав друзям: “Якщо я зникну, шукайте мене де завгодно, тільки не там”. І, тим не менш, ось я вже тридцять шість років живу в Мексиці. В 1949 році я навіть став її громадянином”.

Не всі фільми “мексиканського періоду” Луїса Бунюеля можна назвати шедеврами. Деякі з них він робив тільки для того, щоб вижити. Кошти були доволі обмеженими, і режисеру треба було створювати стрічки, як на конвеєрі. Двічі йому навіть довелося зняти три фільми на рік. “Необхідність жити своєю працею й годувати сім’ю, ймовірно, пояснює той факт, що мої мексиканські картини сьогодні оцінюються дуже по-різному, і я це розумію. Іноді ставалося так, що я брався за сюжет, який дуже мені не подобався, і працював з акторами, що не підходили для своїх ролей”.

Водночас, у Мексиці режисер створив кілька картин, які можна вважати одними з найкращих. Це і “Безодні пристрасті” –  переосмислення “Буремного перевалу” Емілі Бронте на мексикано-бунюелівський манір, і “Смерть у цьому саду” про жінку, чоловіка й джунглі, фільм, який був революційним за кольоровою гамою. Сюди ж можна віднести й “Забуті” – стрічку, яка вже традиційно для Бунюеля супроводжувалася скандалом. Режисера звинуватили у тому, що він показав Мексику з найгіршого боку. Це історія про підлітків, яких голод й життя у нетрях штовхає до вибору: чесність чи ситість? Працюючи над цим фільмом, Бунюель застосував своєрідний “режисерський метод Станіславського”. Впродовж п’яти місяців він подорожував дуже бідними районами Мехіко, одягався у потріпані речі, щоб зливатися з натовпом,  спостерігав, слухав, запитував і відчував усе на собі.

Кадр з фільму “Смерть в цьому саду”


У Мексиці Бунюель зняв чудову чорну комедію “Спроба вбивства” про чоловіка, який мріє стати серійним маньяком, однак щось постійно йому перешкоджає і жертви помирають ще до того, як він вчинить злочин. А також прекрасну, але майже не відому стрічку “Дочка обману”. “Симеон Пустельник” та “Назарін” також відносяться до “мексиканського” періоду режисера.

Середньовічний триптих

Три свої роботи “Молочний шлях”, “Скромна чарівність буржуазії” та “Привид свободи” Бунюель назвав “середньовічним триптихом”. Справді, переглянувши всі три картини, можна побачити, що у них, мов на картинах Босха, одна за одною розкриваються соціальні, політичні та релігійні проблеми. Ці стрічки, наче триптих, складаються із дрібних деталей, котрі доповнюють одна одну й разом складаються у щось велике.

Триптих “Сад земних насолод”, Босх


Говорити про “триптих” Бунюеля не слід. Ці фільми треба переглядати. Ми, натомість, розповімо словами режисера веселу (або не дуже) історію, яка була пов’язана з однією зі стрічок.

“Коли “Скромна чарівність буржуазії” була висунута на Оскар і ми вже працювали над іншим сценарієм, четверо знайомих мексиканських журналістів відшукали нас, з’явилися пообідати й запитали: “Доне Луїсе, чи сподіваєтеся ви отримати Оскар?” “Так, я впевнений, – серйозно відповів я їм, – Я вже заплатив 25 000 доларів, які у мене попросили. У американців багато недоліків, однак це люди слова”. І мексиканці мені повірили. Через чотири дні газети повідомили, що я купив Оскар за 25 000 доларів. У Лос-Анджелесі розгорівся скандал”.

Жарти жартами, а Луїс пограв на нервах усіх, кого тільки міг: і журналістів, і продюсерів фільму, і кіноакадемії. Але Оскар стрічка таки отримала, бо, зрештою, “американці – люди слова”.

Любить/Не любить від Луїса Пиріжка

Наостанок – кілька речей, котрі любив та не любив геніальний сюрреаліст.

Любив: шум дощику, римське та готичне мистецтво, класичну музику (особливо Вагнера), пунктуальність, фільм “Шляхи слави” Стенлі Кубрика, таємні ходи, бібліотеки з поличками, за якими ховаються двері (до речі, у Бунюеля була така), оперу, пиріжки з кремом, карликів (???), російську літературу.

Не любив: педантичність та жаргон, статистику, натовп, газетних фотографів, рекламу (страшенно), спекотні країни, бенкети та нагородження (принаймні, після тієї ситуації, коли Луїса назвали “пиріжком”), людей, які завжди мають рацію, нудне кіно, мексиканські капелюхи.

Кулик Тетяна

Читайте також:

Театр Абсурду. Акт І: Семюел Бекет

Поетика машини: як закохатися у поїзд

Нудний художник і мистецька революція: Дієґо Веласкес

Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Маєте запитання? Напишіть нам на pustoproject@gmail.com

  • Telegram
  • Facebook
  • Instagram

© Пусто, 2021