Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Київ очима Сергія Параджанова

Зранку ви розплющуєте очі, думаєте про роботу, яку треба зробити, виходите на вулицю та вже не тішитесь квітучим каштанам і кульбабкам. Ввечері якомога швидше летите додому і не звертаєте уваги напереповнений громадський транспорт і втомлених людей навколо. Словом, сірі будні. Щоб це припинити, треба поглянути на місто по-новому. Наприклад, так, як вірменин з Грузії, який любив слово “божевілля”. Сергій Параджанов прожив в Україні 16 років, чотири з яких у в’язницях та таборах, і називав її другою батьківщиною. Найдужче любив Київ. Розповідаємо про те, якою бачив українську столицю радянський кіногеній.

Юний Сергій Параджанов



Сергій Параджанов за національністю був вірменином, народився в Грузії,  а вчився в Москві. Після закінчення ВДІК-у (Всеросійського державного інституту кінематографії) його направили до Києва. Шанувальники Параджанова кажуть, що це означало перспективність кіномитця і нібито сам Довженко нарадив йому київську кіностудію, в якій знімають найкраще кіно в СРСР. Проте кінознавці стверджують, що фільми в Києві знімали пересічні і саме через це туди потрапив Сергій. Він допомагав знімати звичайні соцреалістичні картини та став автором п’яти посередніх кінострічок (“Наталія Ужвій”, “Золоті руки”, “Думка”, “Перший парубок”, “Українська рапсодія”, “Квітка на камені”).

Однак вже тоді Сергій величав себе генієм і коли знімав звичайне кіно, то режисував собі геніальне життя. Часом, щоб урізноманітнити маршрут до кіностудії , він тягнув за собою віслюка і на ліфті віз його на шостий поверх. Завдяки цьому, наприклад, він ефектно познайомився з російським режисером Андрієм Тарковським. Мовляв, фільми у мене жахливі, але дивіться, який я цікавий. Крім того, він любив бігати по студії і кричати, що її слід перейменувати на честь актора, чиї проби йому дуже сподобалися. Коли ж він знімав “Тіні забутих предків”, то на все приміщення вигукнув: “Дайте мені головку сиру, потворну, як голова Хрущова!” Всі навколо стривожено роззиралися, а Параджанов заходився сміхом. Зате працювати йому було весело.

Сергій Параджанов і Андрій Тарковський (після знайомства; без віслюка)


Після роботи тридцятиоднорічний Сергій йшов до школи з букетом білих півоній. Там він зустрічав золотоволосу дівчинку, схожу на героїнь картин Сандро Боттічеллі, і засипав її квітами прямо на вулиці. Їй було сімнадцять і її звали Світлана Щербатюк. Параджанов брав юнку під руку і тягнув гуляти по Києву. Тільки не в попсові місця, як от Хрещатик чи ботанічний сад, а в колоритні. Світлана про це згадує так:

“Я завжди любила своє місто, але по-справжньому пізнала його завдяки Сергію. Кожна прогулянка з ним була одкровенням. Архітектурні стилі, поверхово представлені в шкільних підручниках з історії, оживали на моїх очах. І на сторінках, звичайно ж, не писали про чудові будинки, побудовані в стилі модерн, початку минулого століття. Їх так багато в моєму місті! Про кожен будинок Сергій розповідав, як про живу істоту. І як тільки він встиг пізнати це місто, в якому ніколи раніше не бував!.. Сергій не тільки розповідав мені про моє місто, він ненав’язливо контролював знання, які вкладав не стільки в мою голову, скільки в душу. Гуляючи по місту, ми часто забрідали на старі вулички з напівзруйнованими дерев’яними будинками. Сергій раптово зупинявся і, вказуючи на тин і високі мальви, характерні для сільських пейзажів України, швидко ставив мені запитання, не даючи часу на роздуми: «На що це схоже?»І я так само швидко, з острахом схибити перед учителем, відповідала: «На картини Катерини Білокур». І як він радів: учениця виявилася здібною!”

Коли Параджанов знаходив у місті аналогії до улюблених живописців, він повертався додому. Після одруження зі Світланою вони разом жили в будинку на площі Перемоги і з вікон споглядали Цирк, який був метафоричним відображенням їхнього побуту.

Площа Перемоги в 1960-тих роках


Двері до квартири Параджанова були відкриті цілодобово: ви могли прийти туди випити кави перед роботою чи вночі поділитися переживаннями. У межах їхнього дому вас завжди зустрічала “театральна постановка”. Світлана сідала за рояль і виконувала “Ave Maria”, а Сергій згадував своє навчання в консерваторії та дратувався через її фальш. Потім вас супроводжували до кухні, розповідаючи небилиці про халати та килими, які ніби були зроблені в минулих століттях для царів, ханів і сулейманів.  До речі, спочатку Сергій взагалі хотів придбати дружині арфу (ні, Світлана, на ній не грала, просто Параджанов так бачив), але, на її щастя, в Києві за доступною ціною такої не знайшлося. Тому режисер купив рояль.

Через сім років Світлана втомилася від домашньої режисури і пішла від Параджанова. Тому на “Іванове дитинство” Тарковського в кінотеатр “Київ” режисер ходив без неї. Він тоді вперше перегороджував дорогу до свого дому, пхав до рук список сеансів у “Києві” і казав повертатися після перегляду. Кажуть, Сергій дивився “Іванове дитинство” п’ять разів. І все в кінотеатрі, який хочуть зараз передати з мистецьких рук у футбольно-комерційні.

Кінотеатр “Київ” у 50-тих і сьогодні (фото з ресурсу “Наш Київ”)


Параджанов міг би стати хорошим екскурсоводом. За 12 років життя в столиці він вивчив її настільки, що через 20 років писав у листі з грузинської в’язниці племіннику Гаріку місця, які той мав побачити.

“Отже – гастролі. Перші!!! Перед тобою Київ!!

  1. Софія Київська (поруч з трапезною Сорочинський вівтар).

  2. Андріївська церква (архітектор Растреллі).

  3. Кирилівська церква (Поділ – Врубель).

  4. Музей Російського мистецтва.

  5. Музей Західного мистецтва (зараз Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків – прим. ред.).

  6. Музей Українського мистецтва (зараз Національний художній музей України – прим. ред.).

  7. Музей історичний.

  8. Лавра – вся !!!

  9. Лавра. Золото – комора.

  10. Лавра – Музей народного мистецтва.

  11. Комісійний магазин. Кут Саксаганського і Толстого (Інтерес !!!).

Відвідай все або нічого”.

Параджанов любив Київ: з мальвами Катерини Білокур, з куполами церков, з віслюками на проспектах. Його намагалися змусити ненавидіти це місто: 1973 року заарештували та помістили в Лук’янівську в’язницю. З нього знущалися: фізично – в’язні, морально – слідчі, які приписали майстру 340 зґвалтованих членів КПРС. Але рідним він писав:

“Не знаю, що мене чекає, але знаю, що хотів померти на Україні. Як би там не було, я їй дуже зобов’язаний. Вона велика і друга батьківщина…”

Щоб бачити Київ очима Параджанова, необов’язково жити на площі Перемоги та зустрічатися зі школярками. Достатньо любити мистецтво, шукати та створювати його всюди. Тоді вас оточуватимуть герої картин Ренесансу, пейзажі з полотен імпресіоністів і побут античного театру. І обов’язково любіть людей. Бо без них Київ Параджанова – не його. Тут він намагався після телефонного дзвінка о третій ночі звабити Івана Драча, але натомість дав “боягузу” книжку і попросив піти. Тут ховав подружжя Дзюбів після скандальної прем’єри “Тіні забутих предків”. Тут на прохання зняти стрічку про Київ, створив сценарій “Київські фрески”, де фрески – це постановки про людей і стосунки. І ще, увага! Говоріть українською мовою. Бо Параджанов говорив нею, обожнював, пам’ятав і співав “Вербовую дощечку” навіть на останніх інтерв’ю.

Гуцалюк Дарія

Еріх Марія Ремарк: як довести читача до сліз

Париж очима Ернеста Гемінґвея

Барселона очима Пікассо

#СергійПараджанов

Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Маєте запитання? Напишіть нам на pustoproject@gmail.com

  • Telegram
  • Facebook
  • Instagram

© Пусто, 2021