Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Д. Г. Лоуренс: “непристойні дії у непристойних деталях непристойною мовою”

Девіду Герберту Лоуренсу із самого народження двічі не пощастило. 1: він народився в містечку, де всі хлопчики мріяли стати шахтарями, а він любив книжки. 2: його цікавили фізичні стосунки і він хотів їх висвітлювати у своїх творах, тоді, як у Англії саме слово “секс” вважалося порнографією. То як жити, коли твої романи, наче єресь, спалюють на вогнищах, до пристойних домів не пускають, а дружина не вміє запалити плити?


Девіду 12. Він закінчив середню школу. Єдино правильне майбутнє для хлопчаків Іствуда – піти працювати на шахту. Але не для нього. Він був хворобливим, не любив футбол і не хотів півжиття провести під землею. Тому – вчився. Його матір походила із сім’ї середнього класу і працювала вчителькою, але закохалася у неосвіченого робітника і змушена була працювати на фабриці. Саме ця жінка привила маленькому Девіду любов до літератури. Коли хлопчик, вперше за історію селища, отримав стипендію на навчання у вищій школі, батько не дозволив йому продовжувати освіту. Він хотів, аби його син, як будь-який нормальний тринадцятирічний підліток, пішов працювати на шахту. Але мати заперечила. Є свідчення, що в той вечір у сім’ї Лоуренсів розгорівся скандал, у результаті якого жінка провела всю ніч на вулиці: Артур, батько хлопчика, сподівався, що, добряче змерзнувши, Лідія змінить своє рішення. Але цього не сталося. Пізніше письменник згадував: “Коли я думаю про своє дитинство, то завжди ніби є якась внутрішня темрява, як блиск вугілля, в якому ми рухалися і жили”.

Після здобуття середньої освіти Девід три місяці працював клерком, але захворів на пневмонію і повернувся додому. Мати завжди хотіла, щоб її наймолодший син став вчителем, тому, одужавши, Девід отримав дозвіл на вчителювання і працював у школі. Насправді йому не дуже подобалося втовкмачувати одне і те ж дітям шахтарів, яким це було непотрібно. Але в цей період він почав вправлятися в літературі і познайомився із Джессі Чемберс, чи не єдиною людиною, окрім матері, з якою він міг говорити про книжки. Дівчині подобалися вірші Лоуренса (і сам він, напевне, теж), тому вона таємно відправила їх редактору “The English Review”. Фактично, з цієї публікації почалася кар’єра одного з найвідоміших англійських письменників XX-го століття.

Юний Девід



Березень, 1912. Девіду Герберту Лоуренсу – 27. За мірками тогочасного суспільства він дорослий чоловік з успішною кар’єрою письменника і рудою бородою. Але Девід почувався нещасним: більше року тому людина, яку він найбільше любив, його матір, померла. Він ніяк не міг прийти до тями, тому, щоб отримати рекомендації в один з німецьких університетів і покинути Англію, пішов до свого колишнього викладача з мовознавства – Ернеста Віклі. Девіда зустріла Фріда, дружина професора, сказала, що її чоловік ще не повернувся з роботи і хлопцю варто залишитися на чай. Їй – 33. Вона була трохи повна, мала трьох дітей, довгий ніс і німецьке коріння.  А ще не могла втямити, чому вийшла за чоловіка, якого цікавила тільки німецька граматика.

Зустріч із цією жінкою стала для молодого письменника доленосною: він закохався. Її відкритість, емоційність, прямота, зрештою, секс через тиждень після знайомства справили на Девіда  враження. Там, у поствікторіанській Англії, як і в СРСР, сексу не було. Принаймні, це було не те, про що пишуть у книжках. У тогочасній літературі мало місце лише невинне і чисте кохання, а не брудні примхи плоті. Але Лоуренс так не вважав.

«Моя велика релігія, — твердив письменник, — віра у плоть та кров, у те, що вони могутніші за інтелект. Наш розум здатний помилятися, а те, що промовляє наша кров, — завжди правда. Мені здається, що тіло людини підвладне полум’ю, яке схоже на полум’я свічки, а розум — це лише відблиск, що освітлює все навколо. Мене мало тривожить реальне, народжене розумом, мене захоплює таємниця полум’я, що вічно палає».

Саме тому розкутість і несподіваність Фріди, на відміну від цілком передбачуваних в стосунках дівчат, не залишила йому жодних шансів: він єдиний раз у своєму житті закохався. Та Фріда не сприймала його серйозно: Девід був класним хлопцем для розваг, прогулянок на конях і в театр. Словом, він їй просто подобався, а чоловік, який часто був у відрядженнях, нічого не помічав. У травні того року вони разом поїхали у рідне місто Фріди: вона хотіла погостювати у батьків, а у Лоуренса нібито були там справи. Далеко від дому і рутини, вони настільки добре провели час, що Девід почав вимагати, щоб Фріда розповіла все своєму чоловікові. Вона не хотіла. Її влаштовував такий спосіб життя. Але Лоуренс наполягав, і, оскільки через проблеми з документами, він змушений був повернутися до Англії, Фріда пообіцяла самотужки написати листа чоловікові і все пояснити. Насправді, нічого робити вона не збиралася. Однак Девід був кмітливим і сам надіслав листа, де все детально розповів. Коли Фріда повернулася додому, її валізи вже були складені.

Фріда з дитиною


Вона втратила дітей, статус у суспільстві, її не пускали у жоден пристойний дім, та й свого дому у неї не було: за період життя з Лоуренсом вони змінили понад сотню адрес. У 1914 році Девід і Фріда одружилися. Вона нарешті навчилася запалювати плиту, а він годував її обіцянками про успіх в той час, як його книжки забороняли, а тисячні наклади, немов єресь, палили. Попри це, Вірджинія Вульф ставила його в один ряд із Джойсом і писала: «Думки западають йому в голову, ніби впавши просто з неба, і фрази підлітають прямо догори, могутні й округлі, мов бризки води, коли туди вкинули камінь. У них немає жодного слова, обраного за красу чи для вдосконалення загальної архітектоніки”.

У 1919 році Девід отримує премію імені Джеймса Тайта Блека і разом із Фрідою їде з Англії. Багато подорожує, пише мандрівні нотатки і через рік у Нью-Йорку видає роман “Закохані жінки”. Існує думка, що під час його написання, у 1917, у Лоуренса були романтичні стосунки з одним фермером. У романі дуже чітко проявляється схильність до гомосексуалізму. В одному з листів Лоуренс писав: “Я хотів би знати, чому майже кожен чоловік, який наближається до величі, прагне до гомосексуалізму, визнає він це чи ні (…) Я думаю, що найближче до досконалої любові я був тоді, коли у шістнадцятирічному віці закохався у молодого шахтаря”. Але, зважаючи на почуття до Фріди, Лоуренса можна вважати бісексуальним.

Девід і Фріда


Девід Лоуренс видав свій головний роман “Коханець леді Чаттерлей” у 1928 році, в Італії. Він хворів на туберкульоз і не міг займатися сексом. Згідно з біографією, “натхненням” для цього роману стали стосунки його дружини та італійського солдата. У Великобританії твір був опублікований лише 1960-го року, коли видавництво “Penguin” виграло справу у суді. Причина заборони: «непристойні дії у непристойних деталях і опис їх непристойною мовою». Хоча книжка зовсім не про це. Вона – про цілісність і чуттєвість.

Девід Герберт Лоуренс помер 2 березня 1930 року від туберкульозу. Через 30 років у перші три місяці його роман продадуть накладом більше, ніж три мільйони примірників, він спричинить сексуальну революцію і його включать до університетських програм. Але в той березень на його похорон прийшло не більше, ніж десять людей.

Девід: фото майже на паспорт


“Перед обличчям величезних недоліків і довічної делікатності, бідності, яка тривала три чверті його життя, і ворожості, яка пережила його смерть, він не зробив нічого, що справді не хотів робити, і все, що найбільше хотів зробити –зробив. Об’їхав весь світ, мав було ранчо,  жив у найкрасивіших куточках Європи, зустрічав тих, із ким хотів зустрітися, і говорив їм, що вони неправі, а він правий. Він малював, майстрував, співав і їздив верхи. Написав близько трьох десятків книг, з яких навіть найгірша сторінка наповнена життям, у той час, як навіть тим, хто ненавидить його, найкращі сторінки здаються неперевершеними. Без вад, з більшістю людських чеснот, чоловік однієї дружини, скрупульозно чесний, цей шановний громадянин все ж таки зумів звільнитися від пут цивілізації і відсталості літературних клік” – Катрін Карсвелл.

Марія Глух

Читайте ще:

Жінки.Пошуки.Метаморфози.Ворґол.

Кен Кізі: як пролетіти над гніздом зозулі і не пролетіти в житті?

«Мандарини» Сімони де Бовуар, екзистенціалізм та новорічне щастя

Ваша підтримка забезпечує створення контенту, існування проєкту і його авторів та авторок

Маєте запитання? Напишіть нам на pustoproject@gmail.com

  • Telegram
  • Facebook
  • Instagram

© Пусто, 2021